Щонайважливіша річ, про яку слід згадати, кажучи про Теґумая Бопсулая і його дочку Тафімай Металумай, це Теґумаєві Табу, яких дотримувалися усі Бопсулаї.
Тож слухайте уважно, мої любі, слухайте і запам'ятовуйте, бо усі ми маємо Табу, і ви, і я.
Коли Тафімай Металумай (ми й далі зватимемо її Тафі) йшла до лісу на полювання з Теґумаєм, то ніколи не поводилася тихо. Навпаки - вона поводилася дуже гучно. Борюкалася в опалому листі, та ще й як! З'їжджала по глинистим схилам, рила ямки в піску - та ще й які! Чапала, здіймаючи бризки, через калюжі й заболотини, та ще й як високо! Словом - зчиняла страшенний гармидер. Тож не дивно, що усі тварини, на яких вони полювали, - бобри, білочки, видри, борсуки, олені й кролики - розуміли, що наближаються Тафі з татком, і кидалися врозтіч.
- Мені страшенно прикро! - вже вкотре виправдовувалась Тафі.
- Що вже тепер вибачатись? - хитав головою Теґумай. - Білочки повтікали, бобри у воду попірнали, олені геть пострибали, кролі в нірках поховались... Треба б дати тобі прочухана, дочко Теґумаєва! Я так і зробив би, та ж сталося так, що я тебе люблю...
Аж ось Теґумай помітив руду білку, що вистрибувала круг стовбура ясена.
- Цс-с-с! - прошепотів він. - Онде наш обід, коли ти, звісно, поводитимешся тихо.
- Ой, де? Де?! - застрибала Тафі. - Покажи мені, покажи!
Її шепотіння-стриботіння могло б налякати й більшу звірину, до того ж, дівчинка від захвату скочила в зарості орляка і взагалі, здійняла страшенну бучу. Тож білочка розпушила хвоста і скочила на свої прудкі лапки. Мабуть, добігла аж до Сасексу, доки наважилася спинитись.
Кінець безкоштовного уривку. Щоби читати далі, придбайте, будь ласка, повну версію книги.
