* * *
"В'язні вимагають, щоб якийсь журналіст прибув і зафіксував їхні вимоги", - сказав директор. Отак просто, жодної тобі преамбули. Я щойно дістався Караоло на військовій вантажівці, надісланій, щоб привезти мене з редакції. Учора ж мені повідомили про те, що потрібно взяти з собою речі для короткочасного перебування в Фамагусті[2], а також усе, що, на мою думку, може знадобитися в таборах. Ми прибули по обіді, перетнувши всю Месаорію. Рівнина розливалася навсібіч наче зеленолике море, яке бралося срібними брижами при найменшому подуві. На шляху де-не-де траплятися селяни, що поливали землю - час зав'язування плодів, час напування землі водою.
"Якщо говорити відверто, вони вимагають саме вас, - сказав директор тоном, у якому відлунювала іронія. - Припускаю, що їм вдалося щось розгледіти у ваших статтях, бо, як вам, певно, відомо, ми навіть пресу їм постачаємо - кіпрські, британські газети. Навіть єврейські тижневики". Знову ці "припускаю", і "у ваших статтях", вимовлені зумисно так, що зі звичайних загалом фраз починало віяти сумнівом. А тоді - цей погляд. Погляд людини, яка точно склала собі ціну. На відміну від мене - пухкого кіпріота, коротуна, який нервово тарабанив пальцями по столу, весь час зиркаючи на стелю, вологі плями на якій привертали більше моєї уваги, ніж його слова. Я міг би, звісно, відповісти, що, певна річ, в'язням упало в око те, що я не вживав виразів на кшталт "мігрантські вантажі", чого не гребував робити дехто з нашого журналістського цеху, ані писав про переселенців, терористів чи засланих агентів, якими рясніли офіційні заяви британців. Я писав про людей. Однак я промовчав; очевидні речі або є інтуїтивно зрозумілими, або - ні, їх немає потреби пояснювати.
"Дозвіл на інтерв'ювання в'язнів надається вперше, - продовжив директор, - оскільки, як вам добре відомо, до цього часу ми, по суті, aнадавали інформацію лише стосовно прибуття кораблів і кількості пасажирів". Його англійська звучить сухо, холодно. Це - чиста англійська наддержави, яка чітко окреслює межу між нами та ними. "Camps, - говорить він, - по-вашому, ??????, камбоси". Це - перший табір у Караоло, п'ять блоків на десять тисяч душ. Десь стільки ж на південно-західному напрямку, у Ксилотимбо; там так званий зимовий табір зі сталевими бараками збудували в грудні. Ще один у Декелеї. Є ще один, менший, для полонених німців, яких британці привезли як робочу силу для зведення таборів. Ці камбоси нині заполонили всю територію довкола Фамагусти - ділянки землі, яка стає просто непридатною для чогось іншого. Голос звучить так, наче старається ретельно ознайомити нас з довкіллям, де скупчилися релікти, а, може, і передвісники - думаю про себе - повного запустіння.
Директор продовжує, його голос суворішає. "Не варто пояснювати, що на цій території діють загальні обмеження". Ось цього справді не варто; я добре знаю про цензуру. Відлуння законів, упроваджених залізним кулаком Палмера[3], відчутні й досі; стільки інструментів, основна ціль яких - зламати волю народу. Я згідливо кивнув і швидко вийшов з кабінету. "Післязавтра слід повернутися", - уже на виході наздоганяли мене його слова.
Чекаю на водія біля брами, на шляху, який веде до Різокарпасо. Праворуч - подвійний паркан, обплетений колючим дротом, що огороджує військову частину, десять метрів заввишки, і добігає до самих хвиль. Море теж видається огородженим, відмежованим. Схоже відчуття було в серпні, коли я вперше побачив такий краєвид; наче в один мент тобі бракне повітря. Бридке відчуття, бридке.
Перед тим з'явилися чутки про кораблі, які правдою-неправдою затримували, не даючи досягти Палестини за наказами, що йшли прямо з тамтешньої британської адміністрації. Нам же доводилося витягати інформацію по краплині. "Народ Кіпру про все дізнаватиметься останнім. Так уже повелося", - писали ми в газетах. Скільки людей мало прибути? Ким вони були? Де мали розташуватися, що їсти? І - найголовніше, - скільки часу мало тривати їхнє перебування? Потім почалися прибуття, заборона на висадку пасажирів, "Ерев Ерец Ісраель"[4], південь Землі ізраїльської, псалми та гасла, саморобні плакати з палуб: "Браття-кіпріоти, не дайте перетворити свій острів на пункт утримання". Усе марно. Британці вантажили їх у військові вантажівки й вивозили в північному напрямку з міста. Туди, де потріскана земля, десь розміром сорок на п'ятдесят скал[5], розпечене повітря, розпечений пісок. З-за паркану виднілися вишки охорони, контрольні пости, бруствери та ряди вицвілих жовтих наметів, що тулилися один до одного, а також люди, замкнуті наче худоба, які намагалися хоч якось сховатися в тіні хирлявих евкаліптів.
Повертаю голову в інший бік. Привілля. Удалині мріє широкий лан Енгоми, а тут, рукою подати, Саламін - два міста, неспростовні прародителі Фамагусти. Відтінки зеленого та жовтого збігають до моря - акації, польова гірчиця, стокротки, - а внизу, під м'яким піском, купи битого каміння, джерельця, у яких зачаїлась в очікуванні вода, та збиті зі своїх підніж колони. Зблискує незрівняною білизною мармур. Це - цілий світ, де ніколи не сідає сонце. Краса без кінця і краю, яку можна лише відчувати на дотик. Тут колись височіли мури найславетнішого з царств, стояв палац, біля нього - храм якомусь з великих богів, гімнасій, можливо, театр. Проте мене переслідує думка, що за кожною славою щоразу ховається грабунок, вигнання, голосіння, і тоді, і зараз: завжди - повнослізні війни. Завжди. І мені спадає на думку, що Саламін заснував Тевкр[6], і найменував так, щоб згадувати про власну батьківщину. Я усвідомлюю, що Тевкр був першим вигнанцем у нашій історії. І ми всі є його нащадками.
