2
Дамая, у зи?ми пройдешні
Солома така тепла, що Дамая не хоче з неї вилазити. "Наче ковдра", - думає вона крізь марево напівсну; наче коцик, що його прабабця зшила їй із клаптиків військового сукна. Давним-давно і аж до своєї смерті Любуня працювала швачкою в бревардській дружині, завдяки чому їй діставалися клаптики з кожного перешитого однострою. Ковдра, пошита Дамаї, була темна й плямиста, із синьо-буро-зелено-сірих зібганих смужок, наче солдатських колон на марші, та дісталася вона з рук Любуні, тож Дамая ніколи не переймалася тим, що ковдра гидка. Вона завжди відгонила чимсь солодким, невиразним і затхлим, тому неважко уявити, що солома - пропахла цвіллю й худобою, із грибним солодкавим духом - це ковдра Любуні. Сама ж ковдра лежить у кімнаті Дамаї - на ліжку, де вона її лишила. На ліжку, у якому вона більше ніколи не спатиме.
З-поза солом'яної скирти до неї долинають голоси: мама розмовляє з кимось, вони наближаються. Відмикається замок, риплять двері стодоли, вони заходять. Знову риплять - двері зачиняються за ними. Мати подає голос і гукає:
- Дамо-Дамо?
Дамая щулиться міцніше, зціплює зуби. Вона ненавидить це тупе прізвисько. Ненавидить, як вимовляє його мати, легко й мило, так, наче справді вкладає ніжність, а не брехню.
Не почувши відповіді, мати промовляє:
- Вона не могла вибратися. Чоловік власноруч перевірив усі замки на стодолі.
- Гай-гай, її породу замками не втримаєш, - лунає чоловічий голос. Він не належить ні її батькові, ні старшому братові, ні старості громи, ані будь-кому знайомому. Голос цього чоловіка густий, він говорить з акцентом, якого вона досі не чула: різким і важким, з протяжними "о" та "а", кожне слово немов карбоване. Говорить мудровано. З кожним кроком чоловіка щось побрязкує, аж їй стає цікаво, чи не носить він великої в'язки ключів. А може, у нього напхом грошей у кишенях? Вона чула, що десь деінде люди користаються металевими грішми.
Від думки про ключі й гроші Дамая ще більше зіщулюється, бо, звісно, чула побрехеньки інших дітей у яслах про дитячі ринки в далеких містах із різьбленого каменю. Не всі куточки світу такі цивілізовані, як Надсердинці. Тоді вона відсміювалася, та зараз їй не до сміху.
- От, - лунає чоловічий голос, уже ближче. - Здається, свіжий слід.
Мати бридливо зойкає, і Дамая, паленіючи від сорому, розуміє, що дорослі знайшли куток, де вона справляла нужду. Сморід там нестерпний, хоча вона й припорпувала місце соломою після кожного разу.
- Випорожнюється на землю, наче тварина. Я її не так виховувала.
- Тут є вбиральня? - питає дітоторговець із чемною допитливістю. - Ви дали їй відро?
Мати не відповідає, мовчить подовгу - і Дамая усвідомлює, із запізненням, що цими тихими запитаннями чоловік докорив матері. Такі докори Дамаї ще не стрічалися. Чоловік не підвищував голосу, не лаявся. Аж от мати стоїть із таким заціпенінням, начеб він дав їй ляпаса.
У горлі дівчинки булькає смішок, і миттю ж вона затикає рот кулаком, щоби сміх не вирвався. Вони почують, як Дамая сміється з материного збентеження, і тоді дітоторговець довідається, яка вона насправді жахлива дитина. А це погано? Може, її батькам за неї менше заплатять. Від однієї цієї думки з неї мало не виривається наступний смішок, бо своїх батьків Дамая ненавидить, ненавидить їх, і все, що змусить їх страждати, підіймає їй настрій.
Тоді вона кусає свою руку, кусає сильно, і закипає ненавистю до себе: звісно ж, мати з батьком її продають, якщо вона дозволяє собі так думати.
Кроки ближчають.
- Холодно тут, - проказує чоловік.
- Був би мороз, ми б її в хаті тримали, - відповідає мати, і Дамая ще раз пирскає від її ображеного, виправдувального тону.
Та дітоторговець не зважає на матір. Його кроки наближаються, і вони... дивні. Дамая може їх осягти. Більшості людей це недоступно; вони здатні осягти більші речі, струси абощо, але не такі дрібниці, як людську ходу. (Вона знала про цю свою особливість усе життя, та лише недавно усвідомила її небезпеку.) Сприймати речі важче без прямого контакту із ґрунтом, коли все передається через дерев'яний остов стодоли та цвяхи, якими він збитий, - та навіть так, із-під стріхи, вона знає, чого чекати. Ступ-ступ - крок і його відлуння до глибин, ступ-ступ, ступ-ступ. Та кроки дітоторговця нікуди не йдуть і не відлунюють. Такого раніше не траплялося.
Тепер він підіймається драбиною на горище, де вона щулиться під соломою:
- Ага, - каже він, долізши. - Тут уже тепліше.
- Дамо-Дамо! - уже гримає мати. - Ану злізай!
Дамая щосили зіщулюється в соломі, не випускає ні пари з уст. Кроки дітоторговця все ближчають.
- Не треба боятися, - каже він клекотливо.
Ближче. Вона вчуває, як його голос розходиться деревом, униз до землі й каменю та відлунює назад. Ближче.
- Я прийшов тобі допомогти, Дамає Міцнов'язко.
Ще одна річ, яку вона ненавидить, - її вжитмено. Вона не має міцних в'язів, як і мати. "Міцнов'язка" означає тільки те, що її предкам по матері пощастило лише доєднатися до громи, та забракло хисту чи вмінь вибороти в ній певніше місце. "Коли насувається лихо, міцнов'язів цураються так само, як безгромників", - казав їй якось, кпинячи, брат Чаґа. Він тоді сміявся, наче це було дотепно. Ніби насправді це не так. Звісно ж, Чаґа - витривалець, як батько. Такі стають у пригоді в кожній громі, хай які б лихоліття настали, і під час моровиці, і під час голоду.
Кроки спиняються прямо перед скиртою соломи.
- Не треба боятися, - каже він знову, цього разу м'якше.
Мати досі чекає знизу і, певно, не чує його.
- Я не дозволю твоїй матері тебе скривдити.
Дамая глибоко вдихає.
Вона не дурна. Чоловік - дітоторговець, а дітоторговці чинять мерзенні речі. Та через те, що він сказав ці слова, і через те, що якась частина Дамаїного єства втомилася бути наляканою і розлюченою, вона розклубочується. Вибирається із м'якої, теплої копиці й сідає рівно, углядаючись у чоловіка крізь клубки волосся та брудної соломи.
Виглядає він так само дивно, як і говорить, вочевидь, він і близько не з Палели. Шкіра його майже біла, бліда настільки, що на сонці він, певно, мав би сичати й щулитися. Волосся він має довге й пряме, що, разом із блідістю шкіри, може свідчити про арктидне походження, не пасує до нього лише колір волосся - глибоко чорний, як ґрунт край старого нариву. Волосся такого кольору мають східноузбережці, проте кучеряве, а не пряме, а на додачу - ще темну шкіру. А ще він великий: вищий і широкоплечіший за батька. Але якщо в батька кремезні плечі переходять у повні груди й черево, тіло цього чоловіка ніби звужується. Усі риси незнайомця видаються довгастими й пом'якшеними. Жодна з них не вписується в рамки расових типів.
Та найбільше Дамаю вражають очі дітоторговця. Вони білі, або майже білі. Вона бачить білки і сріблясті кольорові кола, заледве помітні на білому навіть зблизька. Його зіниці - широкі в півмороку стодоли, пронизливі серед навколишньої безбарвності. Вона чула про такі очі - в оповідях і каменауці їх звуть крижаними. Вони - рідкість, і завше - погана прикмета.
Але тоді дітоторговець усміхається до Дамаї, і, навіть не задумуючись, вона всміхається у відповідь. Мить - і дівчинка йому довіряє. Знає, що не має, та довіряє все одно.
- А от і ми, - каже він, усе так само м'яко, щоб мати не почула. - Варто гадати, Дама-Дама Міцнов'язка?
- Просто Дамая, - відповідає автоматично.
Він ґречно схиляє голову та простягує їй руку.
- Запам'ятав. Чи доєднаєшся ти до нас, Дамає?
Дамая не рухається, чоловік її не хапає. Просто стоїть там само, терплячий, як камінь, з непорушною простягнутою рукою. Минає десять видихів. Двадцять. Дамая знає, що муситиме піти з ним, та їй до вподоби, що він дає відчути це її вибором. Тож зрештою вона бере його руку й дозволяє підтягнути до себе. Він не випускає руки, поки вона обтріпує, скільки може, солому, а тоді підтягує ближче, зовсім трошки.
- Хвилинку.
- Га?
Та дітоторговець уже приклав іншу долоню їй до потилиці і притискає два пальці до її черепа швидко і вправно, так, що вона не сахається. На мить він заплющує очі, дрібно здригається, а тоді видихає й відпускає її.
- Спершу обов'язок, - промовляє таємниче.
Збентежена, вона торкається потилиці, і далі відчуваючи дотик його пальців.
- Тепер спускаймося.
- Що ви зробили?
- Просто невеличкий ритуал. Він допоможе мені знайти тебе, якщо ти раптом загубишся.
Вона не може уявити, про що йдеться.
- Ходімо вже. Треба повідомити твоїй мамі, що ти підеш зі мною.
Отже, це правда. Дамая закушує губу, і, коли чоловік повертається до драбини, відстає від нього на крок чи два.
- Ну, от і все, - каже дітоторговець, коли вони наближаються до матері внизу. (Мати зітхає, бачачи її, можливо - від роздратування.)
- Якщо ваша змога, зберіть їй речі: один-два комплекти одягу, будь-які харчі, що можете дати, плащ - і ми підемо.
Мати, заскочена, стрепенулася.
- Ми віддали її плащ.
- Віддали? Узимку?
Він говорить м'яко, проте мати здається вкрай присоромленою.
- Вона має двоюрідну сестру, якій він був потрібніший. У нас шафи одіжжю не забито, а ще... - мати затинається, зиркає на Дамаю. Дамая відводить очі. Їй не хочеться бачити, що матері шкода, що вона віддала плащ. Тим більше не хоче вона бачити, що матері не шкода.
- А ще ви чули, що орогени не відчувають холоду, як інші, - перехоплює чоловік, утомлено зітхаючи. - Це міф. Я певен, ви й самі бачили, що вашій доньці буває холодно.
- Ох, я... - мати видається збентеженою. - Так. Я просто думала...
Що Дамая прикидається. Так вона й сказала Дамаї того першого дня, коли та повернулася з ясел, а вони почали облаштовувати їй місце в стодолі. Мати лютувала, заплакана, а батько просто сидів мовчазний із поблідлими губами. Дамая приховувала це від них, сказала мати, приховувала все, прикидалася дитиною, а насправді була чудовиськом, саме так роблять чудовиська, а вона завжди знала, що з Дамаєю щось не так, завжди знала, що вона - мала брехуха...
Чоловік хитає головою:
- Хай там як, їй знадобиться щось проти холоду. Ближче до Екваторіалів стане тепліше, але йти туди тижні шляху.
Мати кривить щелепою:
- То ви таки забираєте її до Юменесу.
- Звісно що... - чоловік витріщається на неї. - А, - він переводить погляд на Дамаю. Вони обидвоє дивляться на дівчинку, свердлячи її очима. Вона здригається. - Отже, навіть думаючи, що я прийду вбити вашу доньку, ви звернулися до громного голови, щоб той по мене послав.
Мати напружується.
- Не... Я не, я не... - вона стискає й розтискає долоні по боках. Тоді киває, наче від сорому - що, чудово знає Дамая, - брехня. Матері не соромно за жоден свій учинок. Якби було соромно, чого б вона так чинила?
- Звичайні люди не можуть опікуватися... такими дітьми, як вона, - каже мати дуже тихо. Вона кидає погляд на Дамаю і зразу ж відводить очі. - Вона мало не вбила хлопця у школі. У нас з'явилася ще одна дитина, та й сусіди, і... - раптом вона розправляє плечі й піднімає підборіддя. - До того ж це обов'язок усякого громадянина, хіба ні?
- Так, так, усе це правда. Ваша жертва змінить світ на краще для всіх, - це загальновживані слова подяки. Та інтонація вкрай незвична. Дамая знову зиркає на чоловіка, здивована тепер, що дітоторговці не вбивають дітей. Так увесь здогад руйнується. І чому мова йде про Екваторіали? Ті краї далеко-далеко на півдні.
Дітоторговець дивиться на Дамаю і якось розуміє, що вона не розуміє. Його риси м'якшають, що мало б бути неможливо з його жаскими очима.
- Так, до Юменесу, - пояснює чоловік і матері, і Дамаї. - Так. Вона ще юна, тож я забираю її до Опори. Там її навчать користуватися своїм прокляттям. Її жертва теж змінить світ на краще.
Дамая вдивляється в нього, усвідомлюючи, наскільки вона помилялася. Мати не продала Дамаї. Вони з батьком її віддали. І мати не ненавидить її; насправді вона Дамаю боїться. А є різниця? Можливо. Дамая ще не знає, як їй почуватися від такого одкровення.
А чоловік - чоловік зовсім не дітоторговець. Він...
- Ви хранитель? - питає вона, хоча вже певна цього. Він знов усміхається. Вона не знала, що хранителі такі. У її уяві вони високі, похмурі, наїжачені зброєю, повні таємних знань. Ну, принаймні він високий.
- Так, - відповідає він, беручи її за руку. Йому подобається торкатися людей, думає вона. - Я твій хранитель.
Мати зітхає.
- Можу дати для неї ковдру.
- Цього вистачить, дякую.
Чоловік замовкає, чекаючи. По кількох видихах мати здогадується, що він чекає, доки вона її принесе. Вона різко киває й виходить, не розслаблюючи плечей до самого порога. Чоловік лишається з Дамаєю наодинці.
- Ось, - каже він, дістаючись шиї. Він одягнений у щось на кшталт однострою: рівні плечі та довгі, чіткі стрілки рукавів і холош, бордове сукно, цупке, хоч і потерте на вигляд. Наче коц Любуні. За спиною - короткий плащ, радше для оздоби, ніж для користі, та чоловік знімає його й огортає ним Дамаю. Для неї він завдовжки із сукню, теплий від тіла хранителя.
- Дякую, - каже вона. - Хто ви?
- Мене звати Щафа Хранитель Зароцький.
Дівчина ніколи не чула про Зарок, та, певно, він існує - бо яка тоді користь із громмена?
- "Хранитель" - це вжитмено?
- Так, для хранителів, - на цих словах вона шаріється від недолугості запитання. - Зрештою, для гром від нас мало користі за звичного стану речей.
Дамая збентежено супиться:
- Тобто з настанням Пори вас витурюють? Але ж... - з оповідей вона знає, що в хранителів багато вмінь: вони чудові воїни й мисливці, а часом - і вбивці. Такі люди потрібні громам під час лихоліть.
Щафа знизує плечима, відходить і сідає на скирту старого сіна. За Дамаєю є інша копиця, та вона лишається стояти, бо їй приємно бути з ним на одному рівні. Він вищий за неї навіть сидячи, та принаймні не настільки.
- Орогени Опори служать світові, - каже він. - Віднині ти не матимеш вжитмена, бо твій ужиток полягає в тобі самій, а не в умовній родинній належності. Від народження дитя-ороген може зупинити струс; навіть не навчена, ти, однак, орогенка. У громі чи без неї, ти орогенка. Однак із належним навчанням, під наглядом інших досвідчених орогенів Опори, ти зможеш бути корисною не одній-єдиній громі, а всьому Затишшю, - розводить він руками. - Як хранитель, маючи орогенів під своєю опікою, я віддався такій самій меті, з таким самим засягом. Тож мені личить розділити й долю своїх підопічних.
Дамаю аж розпирає від цікавості й запитань, що виникають у її голові.
- А у вас є... - вона затинається, осмислюючи слова й себе, - ...інші т-такі, як я? - довершує і замовкає.
Щафа сміється, наче вчуваючи запал і радіючи йому.
- Я хранитель уже шістьом, - відповідає, схиляючи голову - даючи тим знак Дамаї, що можна так говорити й думати. - Включно з тобою.
- Й усіх їх ви довели до Юменесу? Отак познаходили їх, як мене...
- Не зовсім. Часом під мою опіку передавали народжених в Опорі, когось я переймав в інших хранителів. Когось я знайшов на обході в цій частині Надсердинців, - він розводить руками. - Коли твої батьки повідомили про орогенське дитя старості Палели, він передав повідомлення телеграфом до Бреварду, вони зі свого боку до Ґеддо, а звідтам до Юменесу - і вже вони сповістили мене.
Він зітхає.
- Пощастило, що я зупинився на вузловій станції біля Бреварду на наступний день після повідомлення. Інакше я його лише за два тижні отримав би.
Дамая знає про Бревард, проте Юменес для неї - місто з казок, а решта перелічених Щафою міст - пусті слова з ясельного підручника. Бревард - найближче до Палели містечко, значно більше за рідне село. Це туди батько із Чаґою ходить збувати збіжжя й городину на кожен урожай. Тоді вона усвідомлює значення сказаного: два зайві тижні вона могла б провести в стодолі, мерзнути й ходити в куток. Вона теж рада, що звістка застала його у Бреварді.
- Тобі дуже пощастило, - каже він, певно, зчитавши вираз її обличчя. Його власне лице натомість стає похмурішим. - Не всі батьки, на жаль, чинять правильно. Дехто не ізолює своєї дитини, як радять Опора і хранителі. Іноді таки ізолюють, та звістка дістається нас запізно, і, коли приходить хранитель, натовп уже встигає забрати дитину й забити її до смерті. Не сердься на своїх батьків, Дамо. Ти жива й здорова, а це вже не мало.
Дамая дещо супиться, не бажаючи змиритися з думкою. Чоловік зітхає.
- А іноді, - провадить він, - батьки орогена намагаються приховати дитину. Лишають її без виучки та хранителя. Тоді все закінчується дуже погано.
Ця думка не полишала її останні два тижні, від самого того дня в школі. Якби батьки її любили, то не замкнули б у стодолі. Не покликали б цього чоловіка. Мати б не сказала всіх тих жахливих речей.
- Чому вони не можуть... - говорить вона й затинається, усвідомлюючи, що він сказав це навмисно. Щоб перевірити, чи думала вона, "чому вони не можуть просто сховати мене й тримати тут" - і тепер він знає відповідь. Долоні Дамаї стискають плащ, у який вона горнеться, та Щафа лише киває.
- По-перше, тому, що вони мають іншу дитину, а найменша кара за переховування незареєстрованого орогена - вигнання із громи.
Дамая знає про це, та їй прикро від цього знання. Батьки, яким було б до неї не байдуже, пішли б на ризик, хіба ні?
- Твої батьки не воліли б утратити домівку, свій прожиток й обох дітей. Вони вирішили лишити частину замість утратити все. Та найбільша небезпека полягає у твоїй природі, Дамо. Ти можеш приховати її не більш ніж свою жіночу стать чи кмітливий розум.
Вона шаріється, не певна, чи її похвалили. Він усміхається, підтверджуючи здогад.
Тоді веде далі:
- Щоразу, як земля рухатиметься, ти чутимеш її поклик. У будь-яку мить небезпеки ти інстинктивно тягнутимешся до найближчого джерела тепла й руху. Для тебе ця здібність - те саме, що й кулаки для сильного чоловіка. У разі прямої загрози ти обов'язково зробиш те, що мусиш, щоб себе захистити. А тоді помруть люди.
Дамая здригається. Щафа знову всміхається, приязно, як і до того. Тоді Дамая обдумує той день.
Це сталося після обіду на ігровому майданчику. Вона з'їла свій лаваш із квасолею, сидячи перед озером із Лімі та Шантарою, як зазвичай. Діти навколо гралися чи кидалися одне в одного їжею. Кілька їх збилося докупи в кутку двору, креслило багнюку й перемовлялося - після обіду їх чекав іспит із геоместики. А тоді до них трьох підійшов Заб, хоча дивився він конкретно на Дамаю, кажучи:
- Дай-но списати.
Лімі захихотіла. Вона думала, що Забові Дамая подобалася. Їй він, щоправда, не подобався, бо був мерзотником: чіплявся до неї, обзивався, штурхав, доки вона не здіймала крику, і йому не діставалося за те від учительки.
- Не буду я за тебе підставлятися, - відповіла Дамая.
- І не треба, якщо все зробиш правильно. Просто відсунь сторінку...
- Ні, - відрізала вона. - Не буду я нічого робити правильно. Узагалі ніяк не буду. Іди геть.
Вона відвернулася до Шантари, з якою розмовляла, доки не втрутився Заб.
Дамая незчулася, як опинилася на землі. Заб зіштовхнув її з каменя обома руками. Вона буквально впала шкереберть, на спину. Пізніше - вона матиме два тижні в стодолі обдумати, що сталося, - вона згадає вражений вираз його обличчя, наче він не уявляв, що вона впаде так легко. Та тоді вона знала лише, що лежить на землі. У багнюці. Уся її спина тепер холодна, вогка й брудна, усе смерділо гнилим багном і розтовченою травою, бруд був у її волоссі, і це був її найкращий однострій, значить мати лютуватиме, а вона лютувала зараз, тому хапнула повітря і...
Дамая здригається. "А тоді помруть люди". Щафа киває, наче почув її думку.
- Ти - скло вогнегори, Дамо, - говорить він украй лагідно. - Ти - дар землі; та Батечко Земля ненавидить нас, не забувай про це, тож його дари ні безоплатні, ані безпечні. Якщо ми тебе візьмемо, відточимо, ставитимемося з турботою та повагою, на яку ти заслуговуєш, ти станеш цінною. Та якщо просто залишимо напризволяще - ти розшматуєш першого-ліпшого, що стане тобі на заваді. Чи гірше - розіб'єшся на друзки, ранячи інших.
Дамая згадує вираз Забового обличчя. Повітря замерзло на якусь мить і шугнуло навсібіч, наче луснула кулька. Цього вистачило, щоби трава під нею вкрилася памороззю, а краплі поту на Забовій шкірі застигли. Вони завмерли, здригнулися й перезирнулися.
Вона пам'ятає його лице. "Ти мало мене не вбила", - прочитала вона на ньому.
Щафа, не відводячи пильного погляду, і далі усміхався:
- У тому нема твоєї провини, - каже він. - Більша частина чуток про орогенів неправда. Ти нічого не зробила, щоб народитися такою, так само як і твої батьки. Не сердься на них чи на себе.
Вона починає плакати, бо він має рацію. Усе, кожна дрібниця зі сказаного ним - правда. Вона ненавидить матір за те, що та замкнула її тут, ненавидить батька й Чаґу за те, що дозволили матері так учинити, ненавидить саму себе за те, що народилася такою і всіх розчаровує. А тепер Щафа ще й знає, яка вона слабка й жахлива.
- Годі, - шепоче він, устаючи й підходячи до неї. Він опускається навколішки й бере її за руки; дівчина заходиться плачем. Та Щафа різко стискає її долоні, до болю, і вона стихає, переводить дух і кліпає крізь марево сліз.
- Не можна, крихітко. Скоро повернеться твоя мати. Ніколи не плач там, де тебе можуть побачити.
- Щ-що?
Із сумним обличчям - невже через неї? - він пригортає долоню до її щоки.
- Це небезпечно.
Вона й гадки не має, що це означає.
Попри те перестає плакати. Після того, як вона витирає щоки, він пальцем стріпує сльозинку, яку вона пропустила, оглядає її і киває:
- Твоя мама, певно, помітить, та для решти має вистачити.
Риплять двері стодоли, повертається мати - цього разу на пару з батьком. Щелепи його напружені, він і не дивиться на Дамаю, хоч і не бачив доньки, відколи мати замкнула її тут. Батьки прямують до Щафи; він стоїть перед Дамаєю і, вдячно киваючи, бере згорнуту ковдру та зав'язаний пакунок із материних рук.
- Ми напоїли вам коня, - стримано каже батько. - Хочете, дамо провіанту?
- Не треба, - відповідає Щафа. - Якщо їхатимемо без зупинок, то до ночі дістанемося Бреварду.
Батько супиться.
- Дорога непроста.
- Так. Проте у Бреварді ніхто з місцевих не надумає вистежувати нас, щоб попрощатися з Дамаєю на грубший манір.
Лише за хвилю Дамая таки усвідомлює: мешканці Палели хочуть убити її. Але ж це неправда, так-бо? Вони не стануть, хіба ні? Вона думає про всіх односельців, яких знає. Учителів із ясел. Інших дітей. Бабць із пристанку, що товаришували з Любунею за її життя.
Батько теж про це думає; вона помічає це з виразу його обличчя, він супиться й розтуляє рот, щоб висловитися: "Вони б такого не зробили", - та затинається, перш ніж устигає вимовити слова. Переводить погляд на Дамаю, зирком, зажурено - і, похопившись, відвертається.
- Ось, тримай, - каже Щафа Дамаї, простягаючи їй ковдру. Любунину. Вона дивиться на неї, тоді озирається на матір - та мати відводить погляд.
Плакати небезпечно. Тож навіть стягуючи Щафин плащ і загортаючись у коц - рідно-затхлий, шорсткий і бездоганний - вона лишається незворушною. Щафа мигцем кидає на неї погляд і ледь помітно схвально киває. Тоді бере за руку та провадить до дверей стодоли.
Мати і батько ідуть услід, не кажучи нічого. Дамая теж нічого не каже. Лиш раз озирається на будинок, вихоплює чиюсь постать за фіранками, перш ніж та засмикує їх. Чаґа - її старший брат, що навчив її читати, їздити верхи на віслюку та пускати камінці на ставку. Навіть не махає на прощання... та не тому, що ненавидить її. Тепер вона розуміє.
Щафа підсаджує Дамаю на коня - більшого за всіх бачених доти, лискучого гнідого з довгою шиєю, - потім сам сідає в сідло за нею, закутує її ноги в ковдру, щоб вони не натиралися й не мерзли, і вони рушають.
- Не озирайся, - радить Щафа. - Так простіше.
Вона прислухається до поради. Пізніше дівчина усвідомить, що тут він теж мав рацію.
Хоча значно пізніше вона шкодуватиме, що не озирнулася попри все.
***
[нечітко] крижані очі, спопеліле волосся,
очисні ніздрі, загострені зуби, соледілений язик.
- Скрижаль друга, "Неповна істина", стих восьмий
