Чума в єврейському кварталі
Восени 1589 року, коли в єврейському кварталі Праги, забираючи дітей, лютувала смерть, вулицею Белелеса, що вела від площі Миколая до єврейського цвинтаря, йшли двоє вбогих блазнів, сивочолих чоловіків, які коротали своє життя, розважаючи гостей по весіллях.
Темніло. Вони обидва охляли від голоду, бо два дні не мали в роті нічого, крім кількох куснів хіба. Часи для блазнів настали темні. Бо в ці дні, коли гнів Божий упав на невинних дітей, у єврейському кварталі не було ані весіль, ані інших забав.
Один з двійки, Копель-Бер, що перевдягався у дикого звіра й викидав кумедні коники, свою кошлату шкуру ще минулого тижня відніс до лихваря Маркуса Копржіви. Інший, Єкеле-Дурник, віддав у заставу свої срібні дзвіночки. Тепер Копель-Бер мав лише одяг і черевики, а в Єкеле-Дурника була ще його скрипка, за яку в ломбарді не хотіли дати ані гроша.
Чоловіки пленталися повільно, бо ще не зовсім стемніло, а їм не хотілося, аби хтось бачив, що вони звертають на цвинтар. Чимало років вони чесною працею заробляли свій щоденний хліб та на потреби шабату - й ось дожилися до того, що змушені були потемки шукати на могилах мідні пфенінґи, які побожні відвідувачі цвинтаря залишали для бідняків.
Коли вони опинилися в кінці вулиці Белелеса й побачили ліворуч стіну цвинтаря, Єкеле-Дурник зупинився й показав на двері шевця Ґерсона Халеля:
- Шевцева Квіточка ще напевно не спить. Хочу заграти для неї пісню "Шість років лиш маю, серденько співає", тоді вона вийде надвір і танцюватиме на вулиці.
Копель-Бер пробудився зі свого сну, в якім бачив теплий суп з редьки, з кавалочками м'яса.
- Ти, телепню, - пробубонів він, - коли прийде Месія й уздоровить немічних, ти так і лишишся бевзем. Що мене колише шевцева Квіточка? Що мені з її танців? У мене від голоду всеньке тіло крутить.
- Якщо ти хворий від голоду, то візьми ножа, нагостри його й повісься, - сказав Єкеле-Дурник і, знявши зі спини скрипку, заграв.
Але скільки не старався, шевцева донечка виходити не хотіла. Опустивши скрипку, Єкеле-Дурник замислився. А потому, перейшовши вулицю, крізь відчинене вікно заглянув у кімнату шевця.
Там було темно й порожньо, в кімнаті, але з комірчини струменіло світло, і Єкеле-Дурник побачив шевця та його дружину, що на низьких ослінцях сиділи одне навпроти одного й співали заупокійні молитви по своїй дитині Квіточці, яку вчора поховали.
- Вона померла, - мовив Єкеле-Дурник, - отак і швець упав з небес на грішну землю... У мене нема нічого, але я б віддав усе, лише б вона ще була жива. Така маленька, та, коли я її бачив, здавалося, ніби в її очах бачу весь світ. Їй було п'ять років, і ось вона вже в сирій землі.
- Коли смерть іде на базар, то скуповує все, - бурмотів Копель-Бер, - нема нічого, що було б їй замале чи задрібне.
Вони рушили далі, тихо промовляючи слова із псалма царя Давида: "Хто живе у сховку Всевишнього, той знайде пристановище в тіні Всемогутнього. Бо він накаже своїм ангелам охороняти тебе на всіх твоїх дорогах. Вони понесуть тебе на руках, щоб не вдарився ти ногою об камінь".
Зовсім стемніло. На небі поміж дощових хмар виднівся блідий місяць. У вуличках стояла така тиша, що було чути плюскіт річки. Боязко, вагаючись, ніби те, що вони збиралися робити, суперечило Божим заповідям, крізь вузьку браму вони ввійшли у сад мертвих.
Мовчазний і нерухомий, він був залитий місячним світлом, ніби таємничий потік Самбатіон, хвилі якого застигають у день Господа. Білі й сірі плити стояли, підпираючи одна одну, наче кожна окремо не могла нести тягаря своїх років. Дерева простягали голе віття, мовби очманіло ремствували до хмар і неба.
Єкеле-Дурник ступав попереду, а Копель-Бер, мов тінь, слідував за ним. Ішли вузькою стежкою поміж кущів жасмину й бузини, аж поки не дісталися до обвітреного надгробка рабі Абіґдора. Тут, на могилі великого святого, чиє ім'я було світлом у темряві вигнання, Єкеле-Дурник знайшов плаский майнський пфенінґ, мідний трояк і два волоські галери. Пішов далі, туди, де під явором стояла могильна плита рабина Ґедаля, славетного лікаря. Але раптом, схопивши свого супутника за руку, зупинився.
- Чуєш? - прошепотів він. - Ми не самі. Чуєш, як щось шмигає й перешіптується?
- Телепню! - проказав Копель-Бер, що якраз знайшов нерівний богемський гріш і ховав його. - Бовдуре! То вітер здіймає над землею зів'яле листя.
- Копель-Бере, - зашепотів Єкеле-Дурник, - ти не бачиш, там, на стіні, миготить світло?
- Якщо ти бовдур, - пробурчав Копель-Бер, - то напийся оцту, сідай на палицю і їдь доїти цапів, а мене залиш у спокої. Те, що ти бачиш, - то білі надгробки, їхні відблиски в місячному світлі.
Але враз місяць на небі зник за товстою хмарою, і Копель-Бер побачив, що то не білі надгробки, ні, там, біля самої стіни цвинтаря в повітрі, тримаючись за руки й похитуючись у танку над свіжими могилами, кружляли сяйливі істоти, діти в довгих сорочечках. А над ними, невидимий для людського ока, стояв Господній ангел, що був їм за охоронця.
- Боже, змилуйся наді мною! - простогнав Копель-Бер. - Єкеле-Дурнику, чи й ти бачиш те саме, що бачу я?
- Cлава Творцеві світу, він один творить дива, - прошепотів Єкеле-Дурник. - Я бачу Квіточку, голубочку, невинність і обох сусідських дітей, що померли тиждень тому, їх я теж бачу.
І тепер, коли вони зрозуміли, що це був потойбічний світ, який відкрився перед їхніми очима, їх охопив жах, вони повернулися й кинулися навтьоки, перестрибуючи через камені й зачіпаючись за гілляччя, падали, підхоплювалися і, не зупиняючись, утікали від своєї смерти, аж поки знов не опинилися на вулиці.
Лише тоді, шукаючи поглядом свого супутника, Єкеле-Дурник оглянувся.
- Копель-Бере, ти ще живий, ти тут? - запитав він, цокотячи зубами.
- Живий і хвалю свого Творця, - почувся з темряви голос Копель-Бера. - Рука смерти й справді здійнялася була наді мною.
І в тім, що обидва залишилися живими, вони упізнали волю Божу скласти свідчення про те, що бачили.
Ще мить вони стояли в темряві, пошепки перемовляючись, а потому рушили шукати могутнього: усамітненого у своєму домі верховного рабина, що розумів мову мертвих, чув голоси з глибин і був здатен тлумачити страхітливі знаки Бога.
Він сидів у своїй комірці, схилившись над книжкою таємниць, яку називають "Індрараба", або "Велике зібрання". Заблукавши в незмірності чисел, знаків і могутніх сил, він не чув кроків тих, хто до нього прийшов, і лише коли вони привіталися: "Мир святому світлові!" - його душа повернулася до земного світу з духовної далечі.
І коли очі верховного рабина подивилися на них, вони обидва заговорили, взиваючи до Бога й хвалячи його могутність, і Єкеле-Дурник, ловлячи подих і сяк-так добираючи слова, почав розповідати, як на цвинтарі його налякало шамотіння, шепотіння і миготіння світла поміж кущами бузини, і переказував, що він сказав тоді Копель-Берові й що той відповів, а коли місяць сховався, вони чітко бачили постаті померлих дітей, що кружляли, танцюючи над могилами.
Верховний рабин, який темними ночами ходив тридцятьма двома таємними дорогами мудрости й завдяки магічним перетворенням пройшов крізь сім брам пізнання, - верховний рабин зрозумів Божий знак. Тепер він знав, що у вуличках єврейського кварталу живе грішник, який таємно чинить гріх, повторюючи його щодня, знову й знову. І через цього грішника в місто прийшла велика моровиця, і через цього грішника душі дітей у своїх могилах не знаходили спокою.
Верховний рабин мовчки дивився перед себе. А тоді підвівся й покинув свою комірку, а коли повернувся, то тримав у правиці миску з крупою і два коржі, а в лівій руці - невелику мисчину з карбованого срібла, в якій був приправлений яблучний мус, солодка страва Пасхи.
- Пригощайтеся, їжте, - сказав він, показуючи на коржі й крупу. - А коли насититеся, візьміть цю мисочку з мусом і йдіть назад до дитячих могил.
Почувши, що вони мусять удруге йти на цвинтар, чоловіки злякалися. Але верховний рабин продовжував:
- Не бійтеся. Той, через чиє слово постав світ, має владу над живими й мертвими, й діється лише Його воля. Сядете біля могил і чекатимете, поки хтось із дітей не підійде до вас, палаючи бажанням скуштувати солодкої страви, бо душі померлих ще не забули земних харчів. А тоді ви обома руками вхопите дитину за поли сорочки і в ім'я Того, Хто є початком і кінцем, запитаєте, через чиї гріхи на місто впала велика моровиця.
І рабин промовив над ними священниче благословіння. Страх з них мов рукою зняло: скорившись велінню верховного рабина, вони рішуче підвелися й пішли.
Вони сиділи серед могил, прихилившись до цвинтарного муру, а перед ними на вологій землі стояла мисочка із солодким яблучним мусом. Навколо них панувала тиша й глибока темрява, жодна травинка не ворушилася, із затягнутого хмарами неба не проникало ані промінчика. І поки вони так сиділи, чекаючи, їх огорнув страх, і Копель-Бер почав розмовляти сам із собою, бо більше не міг зносити тишу.
- Волів би я мати каганець, - сказав він. - Не хочу сидіти тут у темряві. Сьогодні мала би бути повня, але я її не бачу, напевно, якийсь півень запіяв і місяць сховався. Ліпше було б зараз сидіти вдома на запічку. Від землі тягне морозом, він пробирається мені під камізельку, той мороз - мій ворог. Єкеле-Дурнику, тебе теж морозить, бачу, ти тремтиш. Он під землею сотні покоїв, добротно збудовані, не мають ні вікон, ні дверей. Морозу до них зась, голоду теж, обидва мусять бути надворі й розважати один одного. Чи старий, чи малий, чи багатий, чи бідняк - для могили добрий всяк...
Він замовк, останні слова застряли йому в горлі, бо перед ними, залита блідим світлом, стояла шевцева донька, Квіточка, тримаючи в руці срібну мисочку.
- Квіточко! - здавленим голосом промовив Єкеле-Дурник. - Шкода, що ти мусила відійти! Упізнаєш мене? Я Єкеле-Дурник, а біля мене сидить Копель-Бер. Пригадуєш, як ти підстрибувала й танцювала, коли я у вуличках грав на своїй скрипці? А як ти сміялася, коли Копель-Бер бігав ніби на чотирьох лапах і показував свої фіґлі?
- Усе те, - мовила дитина чужим голосом, - усе те минулося, було дочасним. А тепер я в правді й у вічності, що не має ні початку, ні кінця.
Срібна мисочка впала на землю, а дитина повернулася й хотіла йти назад до свого гурту. І тут Єкеле-Дурник спам'ятався й пригадав, що його сюди привело. Ухопивши дитину за полу сорочечки, він вигукнув:
- В ім'я Того, Хто є і початком, і кінцем, заклинаю тебе: скажи, зізнайся, через чиї гріхи на це місто впала велика моровиця.
Якусь хвилю стояла тиша, дитина не рухалася, вдивляючись у пітьму, туди, де над могилами, невидимий для ока живих, стояв Господній янгол, охоронець душ. А тоді вона сказала:
- Господній янгол промовляв, Слуга Божий сказав: це сталося через гріх Моава1, який учинила одна з вас. І Він, Вічний, бачив це, і Він, Вічний, знищить вас, як знищив Моава.
І тоді Єкеле-Дурник випустив полу сорочечки. Дитина відлетіла, ніби її віднесло вітром, а її світіння й блиск зникли за темною тінню кущів бузини.
А ті двоє, Єкеле-Дурник і Копель-Бер, покинувши цвинтар, пішли в оселю верховного рабина й переказали йому слова, які почули.
А як засвітало, верховний рабин послав своїх вістунів від дверей до дверей. Скликав громаду до Божого дому: люди йшли юрбами. І чоловіки, й жінки: ніхто не лишився осторонь. А коли всі зібралися, верховний рабин піднявся на три сходини вище, під кафтаном на ньому був саван, а над головою його тріпотіло знамено, на якому було написано: "Господь Саваот наповнює світ славою своєю".
Коли довкола запанувала тиша, верховниий рабин почав промовляти. Він сказав, що серед них є одна, котра, перебуваючи в шлюбі, живе в гріху перелюбу, подібно до дітей проклятого племені, яке Господь знищив. І рабин закликав грішницю, щоб вона виступила наперед, визнала гріх і прийняла на себе кару, яку Господь-Вседержитель захоче на неї накласти.
Серед жінок почулося тихе перешіптування, вони із жахом дивилися одна на одну, але жодна не вийшла, жодна не зізнавалася у вчиненні гріха Моава.
Удруге верховний рабин підніс свій голос. Він говорив, наголошуючи, що через цей таємний гріх на дітей міста упала велика моровиця. Перед Святим Письмом і десятьма грізними іменами Бога рабин заклинав грішницю, аби вона вийшла й зізналася, щоб покласти край лихові.
Але й цього разу верховний рабин говорив марно. Та, що вчинила гріх, мовчала й не хотіла зійти зі свого шляху.
І тут верховного рабина оповила темна хмара гніву. З ковчегу святині він вийняв святий сувій і виголосив на грішницю прокляття: нехай вона всохне, мов гори Ґільбоа, що їх прокляв Давид. Хай земля зробить з нею те, що зробила з Датаном й Авіроном2. Її ім'я нехай зникне, а рід її хай буде проклятий в ім'я Іскристого, Палаючого, в ім'я сяючого Світла, Всюдисущого, що є Оком і Вухом. Хай її душа зійде у жахіття й там пробуває аж до закінчення часів.
На цьому верховний рабин покинув Божий дім. У вуличках єврейського кварталу запанували страх і голосіння, розгубленість і відчай.
Сидячи знову у своїй оселі, верховний рабин пригадав один день і одну подію, що сталася минулих років. Тоді до нього прийшли два різники й ремствували, що минулої ночі втратили все своє добро. Мовляв, злодій проник до їхньої ятки й сплюндрував їхнє майно. Забрав м'яса, скільки міг понести, а що лишилося - знечистив.
Тоді верховний рабин теж скликав громаду й спонукав злодія признатися й відшкодувати збитки, наскільки це в його силах. А що злодій мовчав, уперто тримаючись зла, верховний рабин виголосив на нього прокляття, котре мало витіснити зі спільноти Божих дітей і злодія, і його рід.
А наступної ночі перед домом верховного рабина стояв пес і вив так довго й жалібно, що його ремствування несила було слухати, й, упізнавши в нім злодія, верховний рабин зняв із нього прокляття.
Отож якщо сила прокляття така велика, казав собі верховний рабин, що його не можуть знести навіть тварини, в душі яких не проникає світло Божого пізнання, як могло статися, що перелюбниця під гнітом прокляття продовжує жити й ще до заходу сонця не з'явилася до мене, щоб визнати свій гріх.
Та минали години, настала ніч, а потім і проминула, але верховний рабин чекав марно. І він покликав свого слугу, витвір своїх рук, того, що носив у своєму роті Ім'я Бога3, й звелів йому шукати на вулицях Копеля-Бера і Єкеле-Дурника, бо вони йому потрібні.
А коли вони прийшли, він мовив до них:
- Коли день схилиться до вечора і впадуть тіні, ви знову підете на цвинтар і ти, Єкеле-Дурнику, заграєш на скрипці одну з пісень, що їх співають діти в дні свята Кучок4. І духи померлих почують тебе, бо земними мелодіями вони пов'язані з цим світом сім днів. А потому ви прийдете сюди, а ти, Єкеле-Дурнику, дорогою безперервно гратимеш. Увійдете до цієї кімнати, але негайно ж і покинете її: остерігайтеся того, щоб оглядатися. Бо те, що я маю намір зробити, - таємниця, що належить вогненним, яких ще називають престолом, колами, силами і юрмищами5, й ваші очі не повинні цього бачити.
Вони пішли й зробили так, як він звелів. Єкеле-Дурник грав на своїй скрипці веселих мелодій свята Кучок, а Копель-Бер підстрибував як звично: так вони ходили поміж могилами на цвинтарі, а потім ішли порожніми вуличками, а позад них кружляло світельце, що піднялося за ними сходами й запливло вслід у кімнату верховного рабина.
Але щойно вони покинули кімнату, верховний рабин вимовив заборонене слово, записане в Книзі темряви, слово, від якого здригається земля, вивергаючи скелі, слово, що повертає до життя мертвих.
І от перед ним у земній подобі стояла дитина, з плоті й крові, а її світіння погасло. Дитина впала на коліна та, плачучи й нарікаючи, благала відпустити її назад у сад смерті.
- Я не відпущу тебе назад у правду й вічність, - сказав верховний рабин, - ти змушена будеш почати земне життя знову, хіба що відповіси мені на моє запитання. В ім'я Того, Хто є Єдиним і Окремим, в ім'я Того, Хто був і буде, заклинаю тебе: говори й скажи, хто вчинив той гріх, через який на місто впала велика моровиця.
Опустивши очі додолу, дитина похитала головою.
- Хто вчинив той гріх, через який Господь забрав нас до себе, цього я не знаю, цього не знає навіть Панів слуга, що до нас приставлений. Крім Бога, це знає лише один, і цей один - ти.
Тут з грудей верховного рабина вирвався стогін. І він вимовив слово, що розвіяло чари, й дитина відлетіла назад у пристанище душ.
А верховний рабин у самотині покинув свій дім і, зійшовши нічними вуличками ґетто вниз до річки, подався берегом повз хати рибалок аж до Кам'яного мосту.
Там, під Кам'яним мостом, ріс трояндовий кущ, на нім була червона ружа, а біля нього із землі ріс розмарин, і вони так тісно сплелися, що пелюстки ружі торкалися білого цвіту розмарину.
Верховний рабин нахилився й вирвав із землі розмарин. Так він зняв прокляття з голови жінки, що вчинила перелюб у шлюбі.
Небом мчали чорні хмари, бліде світло місяця лежало на опорах і дугах Кам'яного мосту. Вийшовши на берег, верховний рабин кинув розмарин у річку, й кущ зник серед її бурхливих хвиль.
Цієї ночі у вуличках єврейського кварталу чума закінчилася.
Цієї ночі у своєму домі на Майдані трьох джерел померла прекрасна Естер, дружина єврея Майзеля.
Цієї ночі на Празькому граді цісар Римської імперії Рудольф ІІ з криком прокинувся зі сну.
1 Моав був нащадком Лота й вів аморальне життя. Назва народу моавитян стала символом боговідступництва (тут і далі примітки перекладачки).
2 У старозавітній "Книзі Чисел" сказано, що земля розверзлася й поглинула Датана й Авірона.
3 Тут ідеться про Голема, якого верховний рабин Праги Єгуда Ліва бен Бецалель нібито створив собі на допомогу. У романі верховний рабин Ліва бен Бецалель називається іменем Лоєв.
4 Або Сукот - свято, яке євреї святкують у вересні - жовтні на спомин про вихід з єгипетської неволі.
