2.
Лікарня, де працює Рудий, найбільша в місті, тому тут постійно товчуться люди. А Рудий засів просто в епіцентрі цього нездорового мурашника - в Центрі екстремальної медицини. Спокою немає ні вдень, ні вночі.
Щоправда, вночі менше персоналу.
- Давай, швидше! - Рудий трохи нервується, бо те, що ми робимо, незаконно. - Так, відійди, я сам.
Він починає вмощувати на кушетці нашого пацієнта, а я знесилено сідаю на стілець біля дверей. Рудий клацає кнопками, під'єднує датчики, загалом ці подробиці мене зовсім не цікавлять, я з превеликим задоволенням залишила б пацієнта тут і пішла додому. Та я не можу. Вже не можу. Ми відповідальні за тих, кого приручаємо. Саме через небажання клопоту я не завела собі кота, хоч страшенно люблю цих чарівних тварин. А тут - чоловік!
Чоловіків я люблю набагато менше, ніж котів.
- Ну, що там, Рудий?
- Підтвердився попередній діагноз. Веземо його додому, доки нікого не принесла лиха година, бо матиму тоді...
Ми похапцем евакуюємося з діагностичного кабінету. На щастя, за вікном - глупа ніч, медперсонал переважно спить, окрім чергової медсестри на сестринському посту, а пацієнти тут не реагують на зовнішні подразники, бідолахи.
Рудий підганяє машину, і за хвилину ми вже мчимо темними вулицями. Побитий чоловік мовчить, і це мене трохи заспокоює. Відлежиться й піде, і я забуду про нього.
- Все, я назад, доки ніхто не помітив мого дезертирства.
Рудий звично цілує мене і вибігає з будинку. Ось ревонув мотор, осінній туман поглинув червоні габаритні вогники, а мені стало чомусь самотньо. Я сама-одна посеред осені. Скоро зима. А на моєму дивані лежить незнайомець в старому тренувальному костюмі Рудого.
- Спи. До ранку ще далеко.
Не знаю, чи він мене почув, а міг би й почути, бо це саме через нього мені довелося перервати свій сон і їхати до лікарні. Добре, що кілька місяців тому Рудий купив зелену "сімку". Власне, ми вдвох її купили, але це несуттєво. Добре, що ніхто нас не бачив у лікарні. Добре, що ще не зима. А було б ще краще, якби я вчора, згнітивши серце, пішла з місця події одразу по тому, як розрізала пута. Що за дивний пароксизм любові до ближнього? То все дим від спаленого листя. Він, і правда, шкідливий. У мене був такий приємний настрій, просто як влітку, так ото я трохи, мабуть, вчаділа, якщо зробила таку дурницю. Навряд чи цей хлопець зробив би для мене те саме.
- Ви підете зараз спати? - голос його хрипкий і приглушений.
- Так. А що? Ти чогось хочеш? Може, щось з'їси? Є шматок курки, можу зварити бульйон. Можу також зробити омлет чи зварити кашу з вівсяних пластівців. Останнє - найшвидше.
- Так, будь ласка.
Я йду до своєї імпровізованої кухні. Це просто невеличкий закуток, де стоїть електрична плитка на дві конфорки. Скільки мені одній треба? Та тепер я не одна.
- Сам з'їси чи тебе погодувати?
- Спробую сам.
Він з великими труднощами сідає і починає їсти. Твоє щастя, хлопче, що в мене було молоко, а то їв би ти вівсянку на воді. Нічого, теж смачно, якщо з хріном.
- Дякую.
- Може, чаю вип'єш?
- Ні, дякую.
От і добре. Якщо вже почав їсти, то скоро видужає.
- Слухай, я твоє шмаття випрала, але костюмові кінець. Прасувала-прасувала, та він, здається, сів.
- Нічого, то не страшно.
- Може, треба комусь повідомити, де ти знаходишся? Послухай, це, звичайно, не моє діло, але тебе можуть шукати родичі.
- У мене нікого нема.
Он як! Тож іще один такий? Тепер нас троє. У нас із Рудим теж нікогісінько нема, але про нас із Рудим це правда, а ти, хлопче, можеш їздити мені по вухах. Хтозна, що ти за один - може, ти заробив те, що отримав.
- Якщо тобі ще щось треба, то кажи, бо я йду спати. Мені завтра на роботу.
- Ні, все гаразд. А ким ви працюєте?
- У мене страшна професія. Я стоматолог.
- Чому це страшна професія? Навіть дуже престижна.
- Більшість людей бояться лікувати зуби. А ти хіба не боїшся?
- Ні.
- Тоді ти - унікум.
- Можливо. Знаєте, Лізо, я не можу зараз вам нічого пояснити, але будьте певні: я не бандит, просто...
- Я в тебе звіту не питаю. В мене є правило: не лізти в чужі справи. Схочеш - розкажеш, як ні - то ні. Спи. Тобі треба спати.
Ранок сіється дощем за вікном, а за дверима нудно матюкається Сашко. Похмілля - страшна річ. Добре, що я поставила собі залізні двері. Я це зробила після того, як гості мого сусіди вибили старі двері, вдерлися до мого помешкання з метою пограбування, з п'яних очей їм здалося, що мене нема вдома. Це була їх фатальна помилка, бо я навіть встигла викликати поліцію, і хлопів скрутили просто на місці злочину. Сашко в цей час спав сном праведника, обпившись оковитої до зеленого змія. На ранок, плаваючи в сльозах і шмарклях, він просив пробачення і божився, що більше ніколи не приведе до квартири сторонніх, та це справи не змінило. Він, по суті, зовсім не злий, тільки нікчемний, та од того часу в мене залізні двері.
- Чого ти репетуєш, Сашко?
- Голова болить, пиво розлив.
- Ти пропустив важливі складники свого стану.
- Га?..
- Голова болить, руки трусяться - тому пиво розлив. Ось, на. Смоли б ти гарячої напився!
- Лізко, ти - янгол.
- Точно. Не кричи, ти мене дратуєш.
- Як скажеш.
Я похапцем готую собі сніданок. Вірніше - нам, бо зараз приїде Рудий. Він спатиме після зміни тут. Так мені спокійніше.
- Ти добре впоралась із тим чоловіком.
- З Сашком? Та він нічого, просто п'яниця. І він залежить від мене.
- Тобто?
- Пояснюю. Я годую його і купую горілку. Пляшку на день. І пляшку пива зранку. Якщо я цього не робитиму, він знає, що з ним буде: або знайдуться спритники, що ошукають і залишать без даху над головою, або нап'ється гидоти та здохне. Я дозволяю пити тільки вдома, горілку купую в магазині. І я плачу за квартиру. Він п'яниця, але не божевільний. До того ж, він зовсім не злий, просто нікчема, таких багато.
- Але він може...
- Не може. Я подбала, все цілком законно. Квартира вже моя, він тут просто живе. До цього моєю була лише одна кімната - оця. В сусідній жила бабця, Антонівна, Сашкова мати. Як злягла, то ми домовились про довічне утримання. Од позавчора та кімната теж моя, Антонівна померла. Помре Сашко - його кімната теж стане моєю, я продам усе це і переїду в інше місце.
- Він може ще довго прожити.
- Я нікуди не поспішаю, хай живе. Горілка дешева, пиво теж недороге, харчами він не перебира, тож хай собі живе, скільки Богом відміряно. Зараз приїде Рудий, допильнує страви, а я побігла. До речі, що робити з твоїм костюмом?
- Викинь його.
- Добре. Так і зроблю.
Я хапаю пакет з костюмом і виходжу з квартири, назустріч мені йде Рудий.
- Я не спізнився?
- Ні. Я там поставила варитися м'ясо, овочі порізала на борщ, довариш.
- Гаразд, біжи.
Мене сьогодні чекають пацієнти, жодного "вікна", як завжди. Якщо скласти докупи всі зуби, що мені довелось лікувати чи видаляти, то вийде, мабуть, 3 відра, не менше. Іноді я дивуюсь, наскільки деякі люди не слідкують за своїми зубами. Добре, що лікарня приватна і мені доводиться мати справу тільки з певною категорією осіб, але й у відносно забезпечених громадян часом трапляються локальні катастрофи в ротовій порожнині.
- У тебе блідий вигляд. Важка ніч?
Це лікар Матяш, досить молодий, але нахабний тип. Йому чомусь здається, що він неперевершений красень і серцеїд, і всі жінки падають йому під ноги, як стиглі сливи. Та це, повторюю, лише плід його хворобливої уяви. Нічого такого в ньому немає, просто високий, худий і смаглявий тип з копицею чорного волосся. Думаю, в нього волохаті ноги і сідниці, а я цього терпіти не можу.
- Доброго ранку.
Я взагалі не заводжу собі друзів, а на роботі намагаюся звести розмови до мінімуму. Мені взагалі ніхто не потрібен. Добре знаю, що мене за це тут страшенно не люблять, та мені на це начхати, шеф мене через це не вижене, напевне знаю.
Бо я - хороший лікар.
- Ти люб'язна, як завжди.
Лікар Матяш чекає, що я зірвусь, вони тут усі цього чекають, та даремно.
- Наталко, запрошуй пацієнта.
У нашій приймальні не сидять у черзі, пацієнти знають свій час. Ну от, день почався. Тепер до другої години я випадаю з життя. Це приносить мені добрі гроші. Я не ідеалістка, як Рудий. Казала йому: давай вдвох спеціалізуватися на стоматології! Можна ще патологоанатомом, теж непогано - ні, пішов у хірургію. Ну, по типу - рятувати життя, ага. Та це не дуже добре оплачується, ще ж і й морока яка!
- Вже йдеш?
Лікар Матяш - просто липучий кретин. Невже не видно, що йду? Прийшла друга зміна. Ми всі йдемо.
- До побачення.
- Чекай. Може, зайдемо десь, я пригощу тебе?
- Дякую, це зайве.
- У тебе хтось є?
- До побачення, колего.
- Лізо, почекай!
- Вибач, я поспішаю.
- Ти завжди поспішаєш.
- Зараз почнеться дощ.
- Я хотів би поговорити з тобою.
- Звернись до психоаналітика. В мене інший фах.
- Лізо, будь ласка...
- Іншим разом.
Я не люблю цього типа, він неприємний і слизький. А він, мабуть, має якийсь комплекс, тож його муляє, що хтось може не звертати увагу на його персону.
Господи, чим ти думав, коли відбирав розум у чоловіків?
Я влаштувалась у цю клініку три роки тому, а Матяш був тут зіркою місцевого масштабу серед жінок. Бачили оті дурнуваті серіали про лікарні? От-от, купа інтриг, розбитих сердець і шмарклів. Я в цьому серіалі категорично відмовилася брати участь, а за кілька місяців у мене з'явилися постійні пацієнти, що потім рекомендували мене своїм знайомим. У зв'язку з чим лікар Матяш звернув на мене увагу і почав всіляко це демонструвати, а місцевий жіночий контингент цьому факту не зрадів.
Чесно кажучи, якби це сталося влітку, я б тільки посміялась. Але так вийшло, що пробило хлопця якраз серед зими, коли я з особливою насолодою орудую щипцями і бормашиною - аби вгамувати роздратування, то шановний колега отримав добрячого відкоша. Схоже, це його досі турбує, бо час од часу він пробує взяти фортецю. Можу запевнити, цього ніколи не станеться.
Жіночий колектив є жіночий колектив. Не звернувши уваги на мою рішучу відмову від участі у місцевих розвагах, мене почали виживати. Спочатку не записували до мене пацієнтів: я приходжу на роботу, а в мене нікого нема. Виявилось, що медсестра з регістратури казала, що в мене немає вільних годин, все зайнято. Мені вистачило одного телефонного дзвінка шефові, аби все стало на свої місця. Клініка платна, ми маємо приносити прибуток, і нічиї симпатії тут не мають значення, шеф під виглядом пацієнта подзвонив до регістратури і попросив записати до мене, по тому почув стандартну брехню. Не вірячи почутому і моїй інформації, він не полінувався і перевірив мій розклад - істина спливла, як масло на воді. Змовниць просто звільнили, а мені дали спокій.
Тільки колега Матяш ніяк не вгамується, маньяк.
Домівка зустріла мене запахом борщу. Рудий вміє готувати і робить це з натхненням. Я теж умію, але без натхнення. Рудий багато що робить із задоволенням, а я ні. Єдине, що приносить мені втіху - це коли я влітку у відпустці їду до села, де в нас є халупа. А там день при дні лежу на дивані і читаю детективи, запиваючи їх кока-колою. І нікого навкруги, таке враження, що я сама в усьому світі. Макоцвітні їдуть на моря, витрачаючи на це всі заощаджені за рік тяжкої праці гроші, а я терпіти не можу моря, натовпу, солоної води і чужих простирадл. А в нашій хаті тихо, прохолодно і затишно, і пахне любистком. І єдиний, кого я в такий час терплю біля себе, - це товстий сусідський кіт, абсолютно нахабне й позбавлене навіть зародків совісті створіння. Без жодних моральних терзань він лізе на стіл і їсть усе, що йому пропонуєш, навіть дині. А якщо нічого не пропонуєш, він тим не переймається, а просто бере сам усе, що впаде в око. Це просто чарівно!
Наш гість уже не такий мертвий, як учора.
- Як справи? У тебе вигляд уже трохи кращий.
- Маєш рацію, мені вже краще.
- Я купила тобі джинси на секунді, зараз виперу й надінеш. Розмір у вас із Рудим майже однаковий. Де він, до речі?
- Спить. Сказав, що втомився пекельно.
- Це точно. В тій божевільні нема коли вгору глянути. Громадяни калічаться з дивовижною винахідливістю. Якось я була свідком, коли привезли парочку голісіньких коханців. Судома, і все - витягти свій апарат він уже не зміг.
- Як це?
- Ось слухай. Вони собі кохалися, аж раптом у передпокої почувся звук, наче хтось відкриває замок. Вона як сахнеться: чоловік повернувся! - і все, гаплик. А вона з тим чоловіком ще тиждень тому як розлучилася. Просто забула. Так вони впали з ліжка, аби дістатися до телефонів і покликати на допомогу, і при падінні чувак зламав собі ногу, а двері довелося вибивати бригаді МЧС, різали автогеном, бо залізні. Все було знято на телефони й розлетілося Інтернетом, не встигли їх і до лікарні доправити. Отаке бува через кохання, бачиш?
- Цього не може бути!
- Ось прокинеться Рудий - спитаєш у нього.
Хлопець посміхається, потім починає реготати. Довго ж до нього доходить.
- Чого ти?
- Ох... чорт, боляче сміятись... уявив собі, як це воно в них вийшло. А що було потім?
- Не знаю. Продовження в таких історій, як правило, немає.
- Чому?
- Тому що люди втрачають ілюзії. Кохання - найбільша ілюзія. Люди придумують собі образ, потім зустрічають об'єкт, до якого припасовують цей образ - і все, відбувається така собі хімічна реакція. Коли істина випливає на поверхню, коханню кінець. Потім знову знаходиться хтось, до кого можна причепити омріяний образ - і все спочатку. Але це у кращому випадку.
- А в гіршому?
- А в гіршому люди просто живуть, абсолютно чужі одне одному, навіть сплять разом - просто так. А іноді ліжко не стає приводом для знайомства. Всяк буває, яка різниця? Жоден з цих варіантів мене не влаштовує.
- Ти чекаєш неземного кохання?
- Ні. Я нічого не чекаю, просто живу собі, і якось воно буде.
- Устриця теж живе.
- А чому ти вважаєш, що ми чимось кращі за устрицю? Тільки тим, що в нас складніший організм? Так це не наша з тобою заслуга.
- Але чогось же тобі хочеться?
- Так. Але я про це не хочу говорити. Зараз я просто хочу їсти. А ти?
- Так. Мені здається, що ти занадто складно бачиш світ.
- Хтозна, як бачить його устриця.
- До чого тут устриця?
- Вона теж, либонь, якось бачить світ, та ми ніколи не дізнаємось, що саме вона бачить. У людей, принаймні, в цьому плані є перевага, стукайте - і відкриється вам. Шкода тільки, що ми ледачі й не цікаві.
- Ну, не всі ж?
- Не всі. Наприклад, Рудий - ідеаліст. Щоправда, поміркований, інакше його не можна було б витримати. Немає нічого, страшнішого за фанатика, а ідеалісти - теж своєрідні фанатики.
- Справді. Я ніколи не розглядав це під таким кутом.
- Отот краще їж борщ, поки гарячий.
Він обережно сьорбає страву. Його обличчя грає всіма кольорами спектру, а навколо очей - чорні кола. Ще не скоро йому можна буде вийти на люди. Цікаво, що ж сталось? Ат, не моя справа. В мене таке передчуття, що мені краще нічого не знати.
- Я скоро піду, не турбуйся.
- Я не турбуюсь. А підеш ти не дуже скоро, бо від твоєї теперішньої фізії трамваї врозтіч кинуться. Такі синці зійдуть тижні за два, не раніше. Та ти мені не заважаєш. Єдине, про що прошу - не попадись на очі сусідам, тому не піднімай жалюзі.
- Добре.
- Іди й відпочивай, тобі треба лежати.
Я мию посуд і йду до спальні. Рудий навіть не ворухнувся при моїй появі - так втомився, бідолаха. Мабуть, знов п'яні порізалися, або наркомани перебрали. Якби ви знали, яка це марудна справа - приводити до тями наркоманів! А головне, що шкода праці: вони тільки трохи оклигають, і знов беруться за старе. Я б таких не лікувала, чесно кажучи, і хай там Гіппократ як сам собі хоче, хай би здихали під парканами, наволоч така, від них тільки горе. Ще й заразу розповсюджують.
- Ти куди?
- По крамницях поїду. Спи, Рудий.
- Купи мені шкарпеток.
- Як не забуду, то куплю.
- І детективи новий привези.
- Заради цього й їду.
- Та як зустрінеш Ірку, не давай їй грошей, чуєш?
- Чую.
- Але все одно даси, еге?
- Може, ще й не зустріну.
Я перевдягаюсь і йду. Хай хлопчики сплять, а я не можу прогаяти жодного дня. Власне, йду я у справах, та Рудий про це не знає, бо коли б дізнався, то лаяв би мене останніми словами. Так що я йому не скажу. А справа така: після роботи в мене є шабашка. Я ходжу в кілька офісів і приглядаю за тамтешніми акваріумами й квітами. Зараз прикрасити офіс чи квартиру акваріумом вважається за стильне, от тільки це треба робити вміючи, та ще й час потрібен, от я й займаюсь цим. Мені неважко, навіть цікаво, треба сказати, і платять непогано, а гроші мені завжди потрібні.
Я швиденько купую для Рудого шкарпетки й детектив, і йду в перший офіс. Це агенція з продажу нерухомості. Вартовий знає мене, іноді ми з ним навіть говоримо про погоду і ціни на ринку, але сьогодні не той настрій, ми просто вітаємось і я йду до великого акваріума в холі. Тут роботи небагато: просто перевіряю роботу приладів, фіксую температуру і зазираю в журнал - прибиральниця записує час годування. Все в порядку.
Другий офіс - фірма "Прем'єр". Чим займається цей "Прем'єр", я не знаю і знати не хочу, але платять тут непогано, в них кілька великих інтер'єрних акваріумів, в яких розпускають хвости телескопи й оранди. Як на мене - чудовий вибір, хоч лайна від них як від добрячої корови, та я все одно не поділяю нової моди на хижаків та різних велетнів по типу дискусів.
- Лізо, зайди в кабінет до шефа.
Секретарка з приймальні старанно посміхається мені. Як і більшість жінок, вона мене недолюблює, я плачу їй повною байдужістю, тож 1 : 0 на мою користь.
- Зараз?
- Якщо ти скінчила, то зараз.
- За три хвилини скінчу.
Кілька разів я бачила шефа цієї фірми. Високий опасистий чолов'яга років сорока, в старанно припасованому дорогому костюмі, лисуватий, з червоним обличчям, вічно чимось роздратований. Гадаю, років отак через десять на нього чекає інсульт. А може, й раніше.
- Викликали?
- Так. Сідай.
Він проглядає якісь папери, потім відсуває їх убік і дивиться на мене. Можливо, він на всіх отак дивиться - як удав на кролика, тільки мені з того погляду аж нічого. Я тебе, любчику, уявляю в своєму кріслі з роззявленим ротом - а я з бормашиною, і ти в моїх руках, схочу - страчу, схочу - помилую.
- Моя дружина бажає придбати акваріум. Я б хотів, аби ти допомогла їй в цьому. Я заплачу.
- Мені шкода, але я не обслуговую приватних осіб. Тільки офіси.
- Чому?
- Тому що в багатих людей іноді бувають неприємності. І тоді поліція питає: хто з чужих був у будинку? І господарі пригадують: так, була така собі особа, рибок обслуговувала (сміття забирала, варила обід, вигулювала пса) - потрібне підкреслити. А мені не потрібні неприємності.
- А що, вже були?
- Ще ні, але не хочу спробувати. Хай ваша дружина їде в крамницю чи на ринок, там їй все покажуть, підберуть, змонтують...
- То ти відмовляєшся?
- А я хіба не сказала? Звісно ж, відмовляюсь.
- То я тебе звільняю.
- Вільному - воля, спасенному - рай. До побачення.
- Та почекай, яка ти запальна! Сідай.
Я знову вмощуюся в кріслі. От мерзотник, звик ставитись до людей, як до сміття! Але я - не всі, зі мною так не можна. Колись давно я дала собі слово, що нікому не дозволю так поводитись зі мною.
- У тебе, мабуть, є якась постійна робота.
- Або багато клієнтів.
- Або те і те, розумію. Добре, тоді давай так. Ти зараз вільна?
- У мене є приблизно година.
- Вона зараз заїде, поїдеш з нею - тільки до крамниці! А там порадиш, що краще.
- Краще взяти каталог, вибрати вдома, що подобається, а я наступного разу прийду, ви мені покажете, що вибрали - і я вас проконсультую.
- Ти вперта.
- Атож.
- Але ти маєш рацію. Чорт, ще й цим маю займатись! Ну, гаразд. Забудь мої слова про звільнення. Де ти працюєш?
- Не має значення. Якщо це все, то я піду.
- Це все. Гроші в секретарки.
Я їду додому. Завтра і післязавтра в мене вихідні. Це рідко випадає - по-людськи відпочити, частіше вихідні випадають серед тижня. Але я два дні підряд буду вільна, лежатиму в ліжку, їстиму чорнослив у шоколаді і читатиму детективи. Або поїду в крамничку і куплю собі нову помаду. Або піду в перукарню, або... Я багато чого можу зробити - завтра. Бо післязавтра я теж вільна.
- І ось вона в земній красі! Привіт, Лізко, чи ти вже так запаніла, що старих знайомих не бачиш?
Так і є. Рудий мав рацію. Я таки зустріла Ірку.
- Привіт. Я й справді тебе не впізнала.
Вона стоїть недалеко від стоянки таксі. Це її "точка". За кількадесят метрів маячить ще одна постать - і так далі. Ірка просто одна з багатьох, але не для нас із Рудим.
На її обличчі проглядає здоровенний синець. Вона замазувала його тонною тонального крему, але все одно видно. Що ж, така в повій робота, клієнт завжди має рацію.
- Холодно сьогодні. - Ірка дивиться на мене порожніми очима. - Є щось пожувати?
- На ось, печива купила. Чому холодно? Мені здається, що не дуже.
- То як іти, то не дуже, а як стояти - так закоцюбла. Смакота яка! Добряче заробляєш, по всьому видать. Як там Рудий?
- Спить, зі зміни прийшов.
- Он як! То ви разом живете?
- Коли разом, коли ні. Піду я.
- Слухай, Лізко, позич сотню, мені треба б купити дещо, а Жорка все забрав, гад.
- Бери.
- Я віддам, Лізко, я віддам, правда!
- Не треба. Знаєш же, що не візьму. Кинула б ти все це, Ірко, пропадеш тут! Хто це тебе так розмалював?
- Деберц, придурок. Брали нас на сауну позавчора. Ну, спочатку нічого, а потім подзвонили йому на мобільник, він слухав-слухав, а потім як зареве: "Як це - утік? Звідки втік, з машини? А ви куди дивились?!" Ну, і поїхало. Він же зло зганяє на тому, хто поряд. Так хлопці одразу скумекали і поховались, а я ж нічого, от він мені й припаяв. Моє щастя, що одразу в басейн упала, то тільки ліхтар під оком, а то б убити міг, придурок.
- Кинь це, Ірко.
- І куди? Підлогу мити? Добре тобі казати, ти в нас лікар, Рудий теж. А я?
- А коли ми тобі казали: йди вчитися, ти що відповідала? Пам'ятаєш? Ти казала, цитую дослівно: "Я свою молодість над книжками й трупами гаяти не збираюсь!". Ну і як тепер? Плідно молодість провела? Задоволена?
Ірчине обличчя зблідло, червоні плями виступили на щоках. Вся її невеличка постать витяглась, як струна - ну, все, зараз почне верещати. Отак завжди, психована зовсім, змалку така.
- А ти прийшла мене повчити?! Ти...
Її тіло струсонув кашель, вона притисла до уст ганчірку, потім сплюнула на асфальт. Я здригнулась - на асфальті кров.
Кінець безкоштовного уривку. Щоби читати далі, придбайте, будь ласка, повну версію книги.
