Розколини - Ненсі Г2019Юстон

Спросоння.

Схоже на те, коли натискають на вмикач - і кімната наповнюється світлом.

Коли я виходжу зі сну, я натхнений насторожений заряджений тіло і голова у справному робочому стані, мені шість років, і я - геній, і це моя перша вранішня думка.

Мій мозок заповнює світ, а світ заповнює мій мозок

я контролюю кожну найменшу його частинку - і володію нею.

Вербна неділя ще дуже рано, та Ей.Дж.М. уже в нас

Мама і тато ще сплять залита сонцем неділя сонце сонце сонце Король-сонце

Сол Соллі Соломон

Я - потік світла раптовий прозорий і всемогутній світло легко заповнює навіть найтемніші і найвіддаленіші закутки всесвіту

у шість рочків здатний усе бачити наповнювати все світлом усе розуміти

Я блискавично вмився й одягнувся, застелив ліжко. Вчорашні шкарпетки і трусики полетіли до кошика для брудної білизни, пізніше цього тижня їх випере, висушить, випрасує і дбайливо складе моя мама, після чого вони опиняться, готові до служби, у нижній шухляді мого комода. Це називається циклом. Усі цикли слід контролювати і переглядати - скажімо, цикл їжі. Їжа циркулює по нашому тілу і перетворюється на нас, отже, слід бути дуже уважними до того, що потрапляє у нас і що має там залишатися. Я - виняток. Я не дозволяю казна-чому потрапляти до свого тіла: гівняшка, яка виходить із мене, повинна мати здорові колір і консистенцію - адже це теж частина циклу.

Чесно кажучи, я ніколи не відчуваю голоду, і мама ставиться до цього з розумінням, дає лише ті продукти, які мені подобаються і легко циркулюють в мені - йогурти, сирки, макарони, арахісове масло, хліб, пластівці, - мама не наполягає на чіткому розподілі "овочі / м'ясо / риба / яйця", каже, що я сам до цього дійду, коли захочу. Вона робить мені сандвічі, намазуючи майонез на білий хліб без скоринки (яку дбайливо знімає), та навіть у цьому разі я з'їдаю лише половину або чверть - і мені досить. Відкушую маленькі шматочки хліба, змочую їх слиною в роті, потім пхаю їх язиком до губ і ясен, і там вони довго розсмоктуються, бо насправді у мене немає ані найменшого бажання ковтати їх. Головне - це зберігати ясність думки.

Тато хотів, щоб я їв як звичайний американський хлопчик. Він часто запитує, як буде з їдальнею, коли наступної осені я піду до школи, але мама відказує, що приходитиме до мене щодня з домашніми обідами, бо інакше навіщо потрібні домогосподарки?

Господь наділив мене цим тілом і цим розумом, і я повинен дбати про них якомога ретельніше, аби скористатись ними повною мірою. Я знаю - у Нього на мене великі плани, інакше він не дозволив би мені народитися в найбагатшому штаті найзаможнішої країни у світі з найдосконалішою зброєю, здатною вмить знищити людство. На щастя, Господь і Президент Буш - добрі друзі. Рай я уявляю великим штатом Техас у небесах, де Господь гуляє по своєму ранчо у ковбойських капелюхові й чоботях, перевіряючи господарку і час від часу, від нудьги, пострілюючи по планеті.

Коли Саддама Хусейна витягнули з його щурячої нори, його давно не мите волосся злиплось від бруду, червоні очі гноїлися, щоки запали, борода була розкудлана. Тато перед телевізором радісно заволав:

- Оце я називаю справжнім розгромом! Усіх дістанемо! Діждете від нас, срані арабські терористи! Кожен отримає на горіхи!

- Рендалле, - зауважила мама, ставлячи перед татом тацю з келихом холодного пива і миску з горішками, - стеж за словами. Ти ж не хочеш, щоб Соллі вважав усіх арабів терористами? Я впевнена, що існують і чемні араби, навіть тут, у Каліфорнії, - просто в колі наших знайомих таких немає.

Мама сказала це нібито жартівливо, та водночас це була правда. Тато одним духом перекинув келих.

- Точно, Тессі, даруй! Ти маєш рацію.

І він голосно зригнув - мама вирішила сприйняти це за веселу витівку, тож засміялася.

У мене чудові батьки, вони досі кохають одне одного, чим не можуть похвалитися більшість дітей у моєму дитячому садку. Їхнє кохання очевидне, адже світлини з весілля у рамках і вітальні листівки досі прикрашають буфет, хоча побрались вони сім років тому! Мама на два роки старша за тата; мені важко в це повірити, але їй уже тридцять років, хоча у деяких дітей є матусі і за сорок років, а мамі мого друга Браяна взагалі п'ятдесят і вона старша за бабусю Седі. Виходить, вона народила Браяна у сорок чотири роки, це бридко, мені складно повірити в те, що люди в такому поважному віці продовжують кохатися! Авжеж, мені відомо, звідки беруться діти, - мені відомо все.

Ім'я мені обрала бабуся Седі. Вона завжди шкодувала, що не дала моєму татові єврейське ім'я, тож вирішила у наступному поколінні не схибити вдруге, а мама не бачила в цьому проблеми. Мама взагалі дуже примирлива людина, вона воліє, щоб усі мирилися з усіма, до того ж Сол - цілком християнське ймення.

Утім, вплив бабусі на моє життя цим і обмежився, бо, на щастя, живе вона далеко, в Ізраїлі, і я її майже не бачу. Я кажу "на щастя", бо тато не дуже її любить, та водночас вона лякає його, він не наважується перечити їй, тому щоразу, коли вона буває у нас, атмосфера стає напруженою, і маму це дуже засмучує. Варто бабусі Седі показати спину, як тато вмить набирається відваги і починає затято її критикувати - еге ж, вона ж бо любить роздавати накази та втручатися в те, що її не стосується! А якось він навіть заявив, ніби в тому, що Арон, його коханий татусь, драматург-невдаха, помер так рано, у сорок дев'ять років, винна саме вона; мама тоді сказала, що це абсурд, Арона вбили цигарки і аж ніяк не дружина, але тато відказав, що всім відомий зв'язок між раком і прихованим гнівом, - мені насправді не ясно, що саме він мав на увазі.

Коли татові було стільки, скільки зараз мені, він жив у Ізраїлі і так любив місто Хайфу, що з усіх можливих місцин, де можна було оселитись у Сполучених Штатах, обрав Каліфорнію, бо евкаліпти, пальми, апельсинові дерева й квітучі кущі нагадували йому старі добрі часи. Саме з Ізраїлю тягнеться його нелюбов до арабів, адже тоді він сохнув за арабською дівчинкою, та що там сталось, я не знаю, бо щоразу, як він заводить про це мову, замикається у собі і стає неговірким; навіть для мами це загадкова давня історія кохання.

Бабуся Седі - інвалід. А ще вона ортодоксальна єврейка, на відміну від решти членів родини. Бабуся носить перуку, бо лише чоловік може бачити волосся ортодоксальної єврейки, адже інакше жінка може привабити інших чоловіків і виникне бажання любощів поза священними узами шлюбу. Враховуючи те, що вона вдова і пересувається в інвалідному візку, я сумніваюся, що хтось захоче кохатися з нею, і все ж вона вперто не бажає знімати перуку. Якийсь рабин у Флориді наказав ортодоксальним єврейкам не носити перуки з волосся індусів, бо, мовляв, в Індії поклоняються богам, у яких шість рук і слоняча голова, тому ­індус­ки - нечисті, і скверна переходить на єврейок, які носять перуки з їхнього волосся; тож цей рабин велів їм негайно купувати нові синтетичні перуки, - однак бабуся вважає, що він перегнув палицю.

Візок - це через аварію багато років тому, та він не заважає бабусі подорожувати. Країн вона бачила більше, ніж усі інші члени нашої родини разом. Її лекції популярні в усьому світі, а її мати, Ерра, Ей.Дж.М., тобто моя прабабуся, - відома співачка, а мій тато скоро вкриє себе славою у війні в Іраку, а я сам оберу, в чому маю набути слави, втім, з цим проблем не буде, бо у нашій родині слава переходить у спадок.

На відміну від тата, чия мати завжди викладала в усіх поспіль університетах, мені пощастило з мамою, яка сама вирішила вести домашнє господарство, а не тому, що за старих часів так судилося всім жінкам. Її звали Тесс, та я кликав її мамою. Ясно, всі діти називають мам мамами, та часом, коли гуляєш у парку й гукнеш "Мамо!", моя мама обертається і бачить мене - гадаю, це щось неймовірне. "Це ж як дзвінок мобільного телефону, - пояснює мама. - Якщо у когось така сама мелодія, як у тебе, підстрибуєш і тільки потім розумієш: таж ні, це не мені дзвонять".

Ні, це не схоже на мобільний телефон. Мій голос - це МІЙ ГОЛОС. Я - унікальний.

У дитячому садку я хизуюся своїм умінням читати, адже мама навчила мене, коли я ще був у колисці. Сотні разів я чув розповідь про те, як вона підходила до мене, коли я лежав у ліжечку з високими бильцями, показувала мені карточки, вголос читаючи написані на них слова - тричі на день по двадцять хвилин практично від дня мого наро­дження; так я навчився водночас читати і розмовляти, тож я навіть пригадати не можу той час, коли я не вмів читати. І всіх дивує мій словниковий запас.

По буднях тата немає з ранку до вечора, бо він понад дві години дістається до Санта-Клари, де має дуже відповідальну роботу: програмує комп'ютери. Зарплатня у нього висока, завдяки чому у нас два автомобілі: "Машин у нас більше, ніж дітей!" - часто жартують вони, адже мама походить з родини, де дітей було шестеро, а машина - одна! Сім'я у неї була католицька, а це означає, що бабуся не мала права голосу, тому продовжувала народжувати, поки вони не опинились у справжній халепі, тоді її попросили припинити. Що ж до батька, то він отримав єврейське виховання, і коли вони з мамою покохали одне одного, то вирішили, що не буде ні вашим, ні нашим, і обрали протестантизм, що дозволило їм самим вирішувати, скільки народжувати дітей. Грубо кажучи, дружина ковтає пігулку, і тоді чоловік може кохатися з нею, скільки захоче, не утворюючи дитинку в її животі, - саме так я став єдиною дитиною у сім'ї. Якось мамі закортіло ще одну дитину, але тато сказав, що дозволити собі таке вони зможуть лише через рік-другий, однак скільки б дітей не було у родині, конкуренції я не боюся. В Ісуса також було чимало братів, а про них ніхто ніколи не згадує, бо порівняння тут недоречні.

Раз на місяць тато ходить на зібрання чоловіків, які міркують над важливим питанням: як залишатися чоловіками в епоху, коли всі жінки працюють. Не розумію, навіщо йому ці зустрічі, адже мама не працює. Кожен з членів групи має сісти на ящик і поділитися своїми проблемами. Потім вони вислуховують поради інших членів групи і мусять до них дослухатися, а якщо нехтують настановами, то їх урочис­то карають. Іноді група у повному складі вирушає у якихось суто чоловічих справах - наприклад, вони ходять у походи, брудно лаючись, відпочиваючи під відкритим нічним небом і мужньо терплячи укуси комарів, адже, мовляв, чоловіки витриваліші за жінок.

Справді, я радий, що народився хлопчиком, а не дівчинкою, бо хлопчиків рідко ґвалтують - хіба що хлопчиків-католиків, а ми не такі!

Якось, запросивши у "Ґуґла" картинки з війни в Іраку, я випадково натрапив на сайт sanglotweb, що містив сотні відео та світлин, на яких жінок і дівчат жорстоко ґвалтували, причому на сайті стверджували, що їм дійсно боляче. Що ж, принаймні, судячи зі світлин, їм справді було не до веселощів, особливо коли їх зв'язували і затикали їм роти. Іноді, на додачу до акту в рот, анус або піхву, чоловіки погрожували відрізати їм соски тесаками, та ніколи не виконували свої погрози, - тож, певно, це була бравада. Мухаммед Атта й інші автори теракту 11 вересня за допомогою тесаків примусили літаки врізатись у дві вежі - мені тоді було три роки, і я добре пам'ятаю, як тато покликав мене дивитись, як на телеекрані вежі падали знову і знову, і тато крізь зуби цідив "Кляті араби!" та запивав ці слова пивом.

На столику в моїй кімнаті стоїть маленький комп'ютер - він мій, його оточують м'які іграшки, книжки з картинками, подарунки Ей.Дж.М. та інших членів родини; малюнки, які я приношу з дитячого садка, кріпляться до стін стрічкою "Magic Scotch", яка не псує шпалери, коли її віддирають; а ще на столику є моє ім'я, складене з дерев'яних літер і поставлене на коліщатка: С - О - Л, мама дбайливо вкрила літери золотою фольгою, щоб вони блищали. Завдяки комп'ютеру я можу гратися в ігри самотужки, адже ні братика, ні сестрички не маю, - власне, саме тому батьки мені його і купили, аби я не нудився на самоті. Я можу грати у скрабл, у шашки, у хрестики-нолики і ще у безліч дурнуватих дитячих ігор, де хтось дереться на стіну і потім цілить згори, і якщо вдаться його знешкодити, отримуєш один бал. Та оскільки моя кімната поруч із батьківською і я майстерно контролюю всі свої рухи та вмію ходити навшпиньки безшумно, то я завиграшки вмикаю мамин комп'ютер, поки вона працює внизу, входжу у "Ґуґл" і дізнаюся, що коїться в світі.

Голова у мене ще та! Коли я чистий і їжа циркулює по тілу правильно, я можу обробити будь-яку інформацію. Тож я насичуюсь "Ґуґлом" і перетворююсь на Президента Буша і Господа одночасно. Тато каже, що колись "гугол" був найбільшим із чисел, які людина могла уявити, аж сто нулів після одиниці, та нині уява не має меж. Варто лише завантажити щось - і ось перед тобою коні, пси чи бозна-хто ще ґвалтують дівчат у піхву й анус - клац! клац! клац! - і сперма тварин уже на усміхнених вустах. Мама комп'ютером користується нечасто, і коли вона співає при ввімкненому пилососі внизу, не може почути, як я правою рукою клацаю мишкою, а ліву кладу між ніг і тру. Розум розганяється на повну, шлунок стає порожнім, я почуваюся заведеною машиною. Навіть якщо я не маю на це права, то неважко бути водночас двома і тисячею осіб (уже не кажучи про тварин), і коли все перебуває під ретельним контролем, точно вивірене у часі і структуроване, боятись немає чого.

і у тата це також є?

тішуся,

що я хлопчик

Тицяю я і по трупах іракських солдатів серед барханів - а там ціла панорама! Іноді й не збагнеш, що воно - яка саме частина тіла? Торс? Нога? Все в ошматті старого дрантя, присипане піском, який усмоктав їхню кров, - усе видається дуже сухим. Американські солдати стоять довкола небіжчиків і розглядають їх з виразом: що ж, цього разу пронесло... що? і це справді була людина?

Коли я був іще зовсім маленький і тато працював у Лоді в офісі, де зарплатня була невелика, однак не треба було чотири години на день витрачати на дорогу, він щодня сам вкладав мене до ліжечка, співав пісеньку і легенько ляскав по сідничках - колись так з ним чинив його батько. Тепер, коли він пізно повертається з роботи, я вже сплю, тож пісеньок тато мені не співає, та я знаю, що любить він мене не менше, ніж тоді, просто він змушений тяжко гарувати, щоб ми зберігали гідний рівень життя і відшкодовували іпотеку за будинок з двома гаражами в одному з найпрестижніших даунтаунів Каліфорнії. Мама каже, що я мав би пишатися цим.

Тоді, коли він іще співав мені на ніч, моєю улюбленою пісенькою була ось ця - "Сухі кістки":

І тато ляскав мене долонею, підіймаючись із кінчиків пальців на ногах до потилиці, з кожним рядком підвищуючи голос, потім хутко змінював тон і спускався тим самим шляхом. Я це обожнював - тому щоразу, як бачу фото мерт­вих іракських солдатів або людей, яких розірвало надвоє внаслідок аварії на дорозі, згадую цю пісеньку і кажу собі, що виправити таке не можна, навіть Господові не під силу виправити таке, коли вони потрапляють на небо. Ці груди, цей торс - вони самотні. Ці кістки ноги - не пов'язані ні з чим. І мені сумно, бо коли ти малий і дивишся по телебаченню старі мультфільми, то такі персонажі, як Том і Джеррі, Баґз-Банні і Птах-Бігун, гинуть сотні разів: падають з високої скелі, розбиваються об шосе, потрапляють під величезні каменюки і в бетономішалки, під сокиру і до лопатей вентилятора - та за якусь мить вони знову живі і готові до нових пригод! На жаль, що стосується іракських солдатів, то їхнім пригодам настав кінець.

Мама проти насильства. Вона людина дуже позитивна, і я не бачу підстав позбавляти її ілюзій. Мама стежить за тим, щ? я дивлюся по телевізору, і це означає "так" - "Покемонам" і "ні" - "Демонові-псу", "так" - "Ведмедикам Ґаммі" і "ні" - "Сімпсонам". Що ж до кіно, то мама вважає мене замалим для "Гаррі Поттера" і "Володаря перснів", що вже саме по собі складно збагнути. Пригадую, як одного разу подружка з дитсадка Діана на мій п'ятий день народження подарувала мені DVD з фільмом "Бембі", то мама не дозволила подивитися, бо думала, що загибель матері Бембі мене травмує. На думку мами, мені ще рано пізнавати смерть, хоча насправді це я захищаю маму. Минулого тижня ми помітили в рівчаку мертву ластівку, і мама стала гладити мене по голівці та примовляти: "Не переживай, дитинко, вона на небі, з Бозею", - і я з риданнями вчепився у її ногу - аби лише її заспокоїти.

Для мами Арнольд Шварценеґґер - це лише губернатор штату Каліфорнія. Вона не бачила жодного фільму за його участі, а я - завдяки приятелеві Браяну та його батькам, у яких повно старих відеокасет у кімнаті для ігор і в підвалі, - бачив усі три частини "Термінатора", фільми "Стирач" і "Відшкодування збитків". Ще у них є повне зібрання "Зоряних війн" і "Ґодзілла", і це чи то римейк, чи то передчуття подій 11 вересня, адже у фільмі хмарочоси на Мангеттені падають на голови жителям Нью-Йорка, які волають, ридають і розбігаються хто куди. Всі ці фільми можна дивитися досхочу, бо мама Браяна - не домогосподарка, як моя мама, а його няня весь час фарбує нігті і патякає по телефону зі своїм дружком. Шварценеґґер просто неймовірний у ролі робота, він невразливий і непереможний, і коли ранять його людське тіло, він легко розрізує руку скальпелем або вириває собі око, тож я взагалі не переживаю через операцію з видалення родимої плями у липні.

Тато - далеко не атлет і не спортсмен, та влітку він грає з сусідами у бейсбол. Сприймає він це дуже серйозно, адже грав колись зі своїм татом, коли вони жили на Мангеттені. Він купив мені гру, яка називається "База": ставиш пластикову кулю на підставку і тренуєшся бити по ній пластиковою биткою - хтось біжить по кулю, і все починається знову. Поки тато грає в бейсбол, мама грає зі мною у "Базу". Сусіди часом дивуються, спостерігаючи, як вона десятки разів бігає по кулю, скрикуючи: "Браво, Соле! Молодець! Чудова гра!" Вони думають, що мамі це не цікаво, та я знаю, що вони помиляються, бо материнська любов - саме така. Заміть фантазувати про моє блискуче майбутнє разом зі своїми подружками мама стенає плечима і каже: "І що? Я так м'язи треную!"

Восени я йду до школи і збираюся все слухати, все записувати й одержувати гарні оцінки, однак триматимуся скромно - поки що інші не повинні здогадуватися, що король - це я, єдине можливе Сонце і єдиний Син, Дитя Ґуґла і Господа, безсмертний і всемогутній Син Мережі. Якщо перевернути WWW, вийде МММ - тож, окрім Моєї Мега-Мами, якій я дав підказки, ніхто не підозрює про глибину і казковий блиск мого мозку, що одного чудового дня врятує всесвіт.

Моя єдина вада - родима пляма на лівій скроні. Вона велика, мов четвертак, кругла, брунатна і м'яка на дотик. Звісно, не аж який недолік, однак тіло - це храм, а з Соломонового храму слід прибирати навіть найменші вади, тому мама записала мене на хірургічне видалення у липні. Тато був проти, але в липні він, певно, буде в Іраку.

Війна в Іраку закінчилася понад рік тому, однак там загинуло чимало американських солдатів. Щоразу, як тато про це думає, це страшенно дратує його, тож мама намагається делікатно змінити тему і спрямовує його думки на щось приємніше. "Клясти те, чого не можеш змінити, - справа марна, Рендалле, - каже вона. - Кожен на своєму рівні робить усе заради безпеки у світі. Президент Буш виконує свою роботу, ти - свою, я - свою".

Мамина робота - це моя безпека, і, здається, у нас найбезпечніший на планеті будинок. Усе влаштоване заради безпеки дітей, - пояснила вона мені кілька тижнів тому. (Мама завжди наполягає на тому, щоб казати мені все чесно, якомога зрозуміліше, нічого не приховувати, і коли вона мені щось каже, то я вже про це знаю - так, ніби винайшов сам).

- Це просто здоровий глузд, - каже мама. - Ми прагнемо захистити тебе, то що маємо робити? Ну, як ти сам вважаєш?

Я намагаюся вгадати.

- Надягти на мене курточку, коли йде дощ?

Вочевидь, це неправильна відповідь, однак тато намагається повернути розмову в інший бік.

- Авжеж, краще надягти курточку, ніж брьохатись у багні! - жартує він.

- Ні, - веде далі мама, не зважаючи на татів жарт. - Тут не в погоді справа, а у нашій хатинці. Ми зробили все, щоб для тебе вона була безпечною.

- Так, ми не були певні у її певності, - підхоплює тато, - але й не були певні в її непевності. Бо де набратися певності?

Мама усміхнулася, бо тато намагався бути дотепним, але її усмішка водночас натякала, що перебивати її не варто. Тоді вона попросила мене назвати все, що було зроб­лено задля безпеки "хатинки". Наприклад, батьки щільно закрили всі розетки, аби я не пхав у них пальці і щоб від струму волосся на моїй голові не ставало дибки, а очі не лізли з орбіт, мов у кота в мультфільмі чи у злочинця, якого Президент Буш засудив до страти на електричному стільці. Батьки обладнали кути кожного столу і барної стійки пластиковими кружальцями, щоб я не вдарився головою, не отримав жахливу рану, з якої б цебеніла кров, і мене б перевезли до лікарні, і наклали шви, а вони сиділи б поруч, біля ліжка, і билися головою об стіну від страху й відчуття провини. Також батьки заблокували важелі, які вмикають плиту, аби я випадково їх не ввімкнув і не обпікся, запхавши руку у полум'я і підпаливши штори, через віщо може згоріти вся хатинка, а я можу позбутися частини шкіри (достоту солдат в Іраку) серед руїн, тим більше що тато якраз підписав нову угоду про іпотеку. Навіть подбали про вбиральню - кришка на унітазі не може впасти на мій пеніс, поки я пісяю (певно, це дуже боляче). Коли хочеться какати, треба кликати маму, щоб вона відчепила застібку й обережно опустила кришку.

Мамі відомо все завдяки курсам "Стосунки між батьками і дітьми". Там ішлося не тільки про те, як убезпечити ваш будинок, а й багато про що інше - скажімо, про повагу до ваших дітей, про те, що до них варто дослухатись, а не мати за дурнів (як вважали раніше), і треба сказати, що мама ніколи не мала мене за дурня. Наша історія дещо нагадувала історію Марії та Ісуса: Марія ніколи не пішла б супроти сина, бо знала про його покликання, тож вона й вирішила тримати все при собі і ховати в своєму серці. Різниця тільки в тому, що я не збираюся завершувати своє життя на хресті.

Коли день хилиться до ночі, мама завжди приходить до мене, сідає на ліжко, і ми разом молимося. Вигадуємо різні молитви на свій манір: Господа можна попросити про мир в Іраку, про те, щоб іракці повірили в Ісуса, можна також побажати здоров'я і щастя близьким, можна подякувати Господові за такий чудовий квартал. Молитва - це ніби коротка розмова між мною і Господом, хоча його відповідей не чути - у них треба вірити.

- Для мене ти найцінніша істота на світі, - одного вечора, виходячи з моєї кімнати, мовила мама.

- Цінніша за тата? - поцікавився я.

- О, та тут нема чого порівнювати! - відповіла вона сміючись, і я не знав, що означав той сміх, але склалося враження, що то було "так".

Гадаю, мама сприймає тата як годувальника родини й хатню підмогу, вони разом обговорюють такі важливі речі, як новий ремонт у кухні, - та водночас мама дуже переймається татовими вадами. З татом буває - іноді він зненацька скаженіє. Наприклад, минулого жовтня ми втрьох поїхали до національного парку секвой[2], стояла чудова осіння днина, всі були в гарному настрої і крокували вздовж шосе, тримаючись за руки. Природа довкола була така прекрасна, що тато пригадав часи, коли жив на узбережжі, і повів розповідь про мандрівку зі своїм батьком до штату Вермонт, де вони заночували просто неба, однак мама весь час його перебивала, адже вона нас так сильно любить і не хоче, щоб нас переїхало якесь авто, тож коли вона чула наближення автомобіля, навіть якщо він був далеко, то казала не сходити зі шляху, і врешті-решт у тата урвався терпець:

- Гаразд! Ми зрозуміли, годі.

- О, коханий, даруй! Закінчуй свою історію, - сказала мама. - Просто маємо переконатися, що Соллі розуміє, наскільки небезпечно сходити з узбіччя, коли чуєш гуркіт двигуна, ось і все.

Однак тато відмовився доказувати, що сталося того дня у Вермонті.

Іншим разом ми були вдома, батьки вже повечеряли, але я все не йшов до столу, бо не хотів їсти, тож ми піднялися на другий поверх, щоб подивитися сімейне кіно по телевізору, та посеред фільму я сказав, що голодний, і попросив маму принести чогось смачненького. Вона спустилася приготувати мені тацю з печивом і молоком, і я був їй дуже вдячний за це, бо вона пропустила найцікавіший момент у фільмі, я подякував, аж раптом тато вибухнув гнівом:

- Тесс, заради Бога, годі потакати всім його забаганкам! Ти ж не його рабиня, ти його мати! Це він має тебе слухатись, а не навпаки!

У мами затрусилися руки, вона поставила переді мною тацю, вона була шокована, адже тато вжив ім'я Господнє всує.

- Поговоримо про це пізніше, Рендалле.

Певно, під час курсів "Стосунки батьків і дітей" їх учили, що дітям шкідливо спостерігати побутові сцени за участі батьків. Мама пройшла різноманітні курси медитації, позитивного мислення, релаксації та самоповаги і стала справжнім майстром у цій галузі, хоча згодом я таки чув їхню сварку в ліжку - вони намагалися зрозуміти, де що пішло не так.

- Можливо, це нагадало тобі сцену з твого дитинства? - обережно припустила мама. Тато невдоволено буркнув. - А може, ти ревнуєш, бо твоя мати ніколи не займалась тобою так, як я піклуюся про Соллі?

Знову почулося бурмотіння і шепотіння тата. Зрештою, вони закінчили цю гру нічиєю і залагодили свої сімейні відносини - та хоч моя кімната поруч з батьківською і нас розділяють лише тонкі двері з фанери, я ніколи не чув, щоб вони кохалися. Можливо, одружені пари кохаються мовчки, у тиші, на відміну від тих, кого можна побачити на сайті Brutal XXXX, де всі гучно хекають і голосно стогнуть.

Єдине, щодо чого мої батьки доходять згоди, - це те, що ніхто не може мене лупцювати, чухрати, тріскати - словом, вдаватися до будь-яких тілесних покарань. Це тому, що вони читали багато книжок, у яких биті діти перетворювалися на жорстоких батьків, принижувані діти - на педофілів, а зґвалтовані діти - на повій і сутенерів. Тож батьки кажуть, що слід багато говорити з чадом, питати в дитини, чому вона погано поводиться, давати їй змогу пояснити свої дії, щоб потім обережно показати, як наступного разу вчинити правильно. А головне - ніколи не бити!

Мені цей принцип здається чудовим, адже слова Ісуса, з якими я згоден найменше, - це про другу щоку, яку слід підставити, коли б'ють, і не бити у відповідь.Був би я на місці Ісуса, то не дозволив би римським солдатам зв'язати мені за спиною руки, начепити мені на голову терновий вінець, плювати мені в обличчя і катувати мене. Я переконаний, що саме тут Ісус помилився і саме тому не уникнув розп'яття.

- Соллі, ніхто не має права піднімати на тебе руку! - сказала мама, уважно глянувши мені в очі. - Чуєш? Ніхто!

І я похитав головою, радіючи, що ми протестанти, адже протестантські священники (як і єврейські рабини) мають право одружуватись і кохатися зі своїми дружинами, тож ґвалтують хлопчиків значно рідше, ніж католицькі священники, - принаймні про це днями казали в новинах.

Поки що єдиний, хто наважився порушити правило тілесного покарання, - це дідо Вільямс, мамин татко, - і мене б здивувало, якби він спробував удруге. Минулого літа ми були на канікулах у Сіеттлі, що саме по собі (себто ходити до когось у гості) є проблемою через їжу: ніхто не готує мої улюблені страви, а бабця Вільямс відмовляється змінювати свої кулінарні звички, тому мамі доводиться купувати продукти спеціально для мене.

Одного вечора мама і тато пішли в кіно, а мене дідо повів до парку. Він ніколи не чув про гру "База", і коли мама йому все пояснила, дідо зітхнув: "Лишенько! Малому шибеникові час уже в очі дійсності зазирнути!" Він узяв справжню битку, справжній м'яч і справжню рукавицю, і, хоча я був достатньо міцним і вправним для свого віку, битка важила тонну порівняно з пластиковою. Я став на мармуровій плиті, а дідо заліз на гірку і звідти неймовірно швидко і високо кидав мені м'яч, а я раз у раз пропускав.

- Перша подача! Друга подача! Третя подача! Виведений із гри!

І коли дідо це крикнув, я розлючено пожбурив битку в його бік. До нього битка не долетіла, та, збагнувши, що я зробив, дідо вирячив очі і заверещав:

- Ах ти ж гівно, що ти робиш, га?!

Я дуже образився через слово "гівно", яке не можна вживати стосовно дітей. Дідо підібрав битку і з суворим обличчям подав її мені.

- Слухай, Соле! Авжеж, ти звик до пластикових биток, але дерев'яні битки можуть бути дуже небезпечними. Тому більше ніколи так не роби, зрозумів? Гаразд? Граємо далі?

Я погодився, та насправді не дуже тішився тим, як минав мій вечір: адже мій власний дідо принизив мене, не усвідомлюючи, що я - Номер Один і що замість співчутливого тону він мав би захоплено вигукувати: "Браво, Соле! Чудова гра!" - як це робить мама. Ми почали гру заново, та дідо знай кидав мені складні м'ячі, а оскільки мене це бісило, то биткою я працював ще гірше, ніж раніше.

- Перша подача! Друга подача! Третя подача! Виведений із гри!

Цього разу в мене потемніло перед очима і я, забувши про все, щосили жбурнув битку, а вона приземлилася просто на дідову ногу. Вочевидь, боляче йому не було, та він вибухнув. Підскочивши до мене, дідо схопив мене, підняв у повітря і - хлясь! хлясь! хлясь! - тричі вдарив мене по дупі тильним боком долоні.

Я занімів, приголомшений. Різкий біль із сідниць миттю розтікся венами - достоту сірник, що потрапив на гас, - спалахнув і злетів, мов вогонь із вулкана, і я розлючено й ображено заверещав, адже "ніхто не має права піднімати руку на Соломона"! Дідо збентежено зупинився, подивований дією його "Хлясь! Хлясь! Хлясь!", та я не збирався зупинятись, бо хотів раз і назавжди провчити його. Я ревів і в авті дорогою додому, і коли він відчинив дверцята, щоб завести мене до будинку, - отоді я заволав так гучно, що сусіди, певно, заявили про вбивство. Бабця стривожено розпитувала, та її ласкаві слова і пестощі не заспокоювали, тож я ревів і тоді, коли за годину тато з мамою повернулися з кіна.

Мама у паніці кинулася до мене, і щойно вона обійняла мене, я замовк.

- Соллі! Господи, Соллі! Що трапилося?!

Коли я сказав, що її батько дав мені ляпанців, то відчув, як напружилось її тіло, і зрозумів, що тепер дідо точно пошкодує про свій вчинок.

- А ти підставив другу сідничку? - пожартував тато.

- Рендалле! - жваво відреагувала мама. - Це не смішно!

Ми склали речі й поїхали, навіть не повечерявши. І поки тато віз нас до Каліфорнії, мама намагалася пояснити мені дідову поведінку, бо не хотіла, щоб я до кінця днів його ненавидів.

- У нього застаріле уявлення про виховання, - казала вона. - Так ростили його, іншого він не знав, тому слід йому пробачити це. До речі, не забувай: нас було шестеро! І якби він не стежив за дисципліною, уявляєш, яка була б буча?!

Хай там як, але, гадаю, мама не розмовляла зі своїм татом, поки він не написав їй листа з вибаченням, заприсягнувшись більше ніколи мене не чіпати.

Я ВСЕМОГУТНІЙ!

Сталося це минулого літа, коли мені було п'ять з половиною років. Це - рідня по маминій лінії. Тепер мені шість з половиною років, зараз Вербна неділя (це коли Ісус повернувся до Єрусалима на віслюку - дуже нерозумний вчинок!), і ми в гостях у рідні по татовій лінії. Учора ввечері до Нью-Йорка прилетіла Ей.Дж.М. Тато обожнює свою маму Ерру, а моя мама ставиться до неї стримано - по-перше, бабуся палить, а по-друге, вона не ходить до церкви.

Коли я вийшов на веранду, бабуся вже була там - сиділа в кріслі-качалці зі світлої лози з книжкою в одній руці і сигарою в другій; у її короткому наїжаченому волоссі гралися, заплутавшись, сонячні промені.

Мені не сподобалося, що вона вже піднялась.

Хочу завжди бути першим - першим вітати сонце і починати день.

- Ну, привіт, друже Соле, - мовила Ерра, глянула на свій годинник і поклала до книжки закладку. - Диви, яка рання пташка! Ще ж навіть не сьома! У мене принаймні є виправдання - різниця у часі.

Я не насмілювався відповідати їй. Вона викликала у мене острах, сплутувала думки, мені кортіло схопити пульт і вимкнути її!

- До речі, хочеш, щось покажу? - раптом тихенько сказала вона і рукою показала, щоб я підійшов.

Я повільно перетнув веранду, навмисне ледве тягнучи ноги, аби вона часом не вирішила, ніби мені цікаво.

- Поглянь!

Посадивши мене собі на коліна, Ерра показала пальцем на гібіск, що квітнув у саду просто під нами.

- Хіба не диво?

Я придивився уважніше - і серед ледве помітного тремтіння червоних пелюсток побачив колібрі. Зазвичай мені не подобається, коли люди на щось мені вказують. Якби не Ей.Дж.М., то я сам помітив би цю колібрі.

- Серденько, ти тільки поглянь! Отам! Це ж корона!

Мимоволі я подивився, примруживши очі проти яскравого сонця, що сходило поміж двох будинків навпроти, - і серед ґрат огорожі побачив павутиння, що сяяло й іскрилося діамантами роси. Авжеж, це також я побачив би сам, якби вона дала мені час, якби не з'явилась раніше за мене, якби не вирішила підкреслити свою вищість, помічаючи все першою. Ерра обійняла мене і стала колисати у своєму кріслі, наспівуючи "Подивись на павучка!" так, ніби мені було два роки. Авжеж, голос у Ерри чудовий, навіть коли вона співає ідіотські лічилки і навіть якщо мені незручно в її обіймах, бо її руки здалися мені немитими. Від неї відгонило гіркою сумішшю поту, старості й тютюну. Невже вчора, по прибутті, вона не прийняла душ?! Щоб виконати волю Господа, я мушу бути чистим - у цьому я переконаний. Тож я сповзаю з її колін і швиденько збігаю сходинками веранди - так, ніби маю термінові справи в пісочниці далеко в кінці саду.

З нагоди візиту Ей.Дж.М., а ще тому, що до церкви у нас лишалася купа часу, мама приготувала неймовірний сніданок - млинці, сосиски, варені яйця, салат із фруктів, каву й апельсиновий сік. Сівши за стіл, ми взялися за руки, опустили голови, і мама пробурмотіла благословення: "За цю потраву і за всі блага Твої божественні дякуємо тобі, Господи!" Всі хором сказали "Амінь!", окрім Ей.Дж.М., - вона промовчала. Потім мама і тато обійняли мене і привітали оплесками: це сімейна традиція, це почалося, коли я вперше, ще коли був немовлям, сказав "Амінь!", потім до цього всі звикли, і тепер це обов'язкова частина прийому їжі. Щодо мене, то я розумію, що ми вітаємо одночасно Господа і Сола.

Ей.Дж.М. здивувалася, коли побачила, що я з'їв тільки один млинець, порізаний мамою на багато шматочків, - я ковтав їх по одному, поволі просовуючи глибоко крізь губи і ясна туди, де їх можна було смоктати. Між двома ковтками я іноді ходив до своєї кімнати.

- Соле, не хочеш побути з нами за столом? - запитала Ерра мене, коли я прямував до сходів.

- Ні-ні! - замість мене швидко відказала мама. - Сол завжди ставився до їжі по-своєму. Не зважайте на його блуканину - з ним усе гаразд. Дуже здоровий хлопчик. Ми, як можемо, забезпечуємо йому правильне харчування.

- Навіть не сумніваюся, - відповіла Ей.Дж.М. - Просто я хотіла насолодитися його компанією.

- Годувати його непросто, - зазначив тато. - Ще й Тесс усім його примхам попускає! Навряд чи він виправиться.

- Рендалле! - скрикнула мама. - По-твоєму, варто отак нападати на мене... перед сторонніми?!

Цієї миті я закрив за собою двері кімнати, а коли повернувся на кухню, вони вже говорили про інше - про мою родиму пляму. Мама розповіла Ей.Дж.М. про намір видалити її наступного літа - і та мов очманіла.

- Хірургічне втручання? - мовила Ерра, гучно поклавши виделку на стіл. - У шість років?! Навіщо?!

- Люба Ерро, - лагідно і спокійно повела мама, - ми прочитали у мережі всі статті про вроджені пігментовані невуси, і можете мені повірити: є ряд вагомих причин робити операцію саме зараз.

- Рендалле, - обернулася Ей.Дж.М. до тата. - Ти ж не можеш... Невже ти дозволиш? А як же твій кажанчик? Що, якби я тобі його видалила?

(Тут ідеться про гру, пов'язану з дитинством тата, коли його родима пляма на лівому плечі скидалася на маленького кажана, який нашіптував поради йому на вухо. Ей.Дж.М. також мала пляму - на внутрішньому боці ліктя лівої руки; саме це й означає "вроджений невус", він переходить від покоління до покоління, з'являючись на різних частинах тіла, часом перестрибуючи через покоління, - у бабці Седі родимої плями не було).

- Ерро, - мовила мама. - Мені дуже шкода, але досить цих гучних слів. Я, звісно, знаю, що у вас з Рендаллом особ­ливе ставлення до родимих плям, я знаю, що це свого роду таємний зв'язок між вами, однак родима пляма Соллі - це інша справа. Дозвольте дати вам реалістичне пояснення. Перша причина: його пляма надто помітна, вона майже на обличчі, пізніше у школі з нього, певно, кепкуватимуть через це. І навіть якщо не будуть, це може засмучувати Сола і наділити його невиправданим комплексом меншовартості. Друга причина: на відміну від ваших родимок, невус Сола "тривожний". Він розташований між скронею і щокою. Коли через багато років він почне голитися, щоденний контакт із лезом може викликати подразнення. Третя причина (звісно, далеко не така важлива): усе викладене вище може призвести до меланоми. Мені шкода про це згадувати, однак тато Рендалла помер через рак, тож Соллі схильний до цього, адже в родині були прецеденти. Як я вже казала, Ерро, я багато читала про це. І консультувалася з фахівцями, внаслідок чого дійшла висновку: ризикові краще завадити.

- Он воно що, - зауважила Ей.Дж.М.

- У нас є вибір, - сказав тато, - між біопсією-стиранням та біопсією-видаленням. Останнє - глибше, але значно зменшує ризик розвитку раку пізніше. Гадаю, ми оберемо видалення.

- Зрозуміло, - кивнула Ей.Дж.М.

- І це ніяк не пов'язано з нашими родимими плямами! - радісно додав тато. - Щодо Соллі, то він ніколи не був прив'язаний до своєї плями. Правда ж, Соллі?

- Неправда, - відказав я.

- Невже? - здивувався тато. - Може, поясниш?

- Прив'язаний. До плями я прив'язаний відразою.

- Бачите? - тріумфальним тоном зробила висновок мама. - Ось вам і четверта причина! Отже, операцію заплановано на початок липня. Таким чином, упродовж літа ранка зарубцюється і у вересні Сол без проблем піде до школи.

Ей.Дж.М. опустила очі, погладила родимку на своїй лівій руці і пробурмотіла щось схоже на слово "лютня".

- Даруйте? - перепитала мама.

- Свою родимку я кличу "лютнею", - усміхнувшись, прошепотіла Ей.Дж.М., а мама нашорошено зиркнула в бік тата, ніби сказала "Бачив? Геть клепку втратила!". А тато глянув на маму розлючено, ніби кажучи "Ану помовч!". У мене не було жодного бажання бути присутнім при цій сцені, тож я дременув до своєї кімнати.

Коли я повернувся, атмосфера на кухні змінилася, всі готувалися йти до церкви, мама попросила тата прибрати зі столу, і він прибирав, німуючи.

О пів на одинадцяту ми сіли в татів автомобіль, він задом виїхав на дорогу, і попрямували до церкви. Пасок безпеки міцно притискав мене до заднього сидіння, і, поки ми неквапом їхали чепурними вуличками нашого спокійного заможного кварталу, обсадженого деревами, тато взявся розповідати історію.

- Пригадую, Соллі, коли я був твого віку і на кілька тижнів залишився сам зі своїм татом - моя мама тоді, як завжди, десь повіялась, - Ерра запропонувала у неділю влаштувати пікнік у Центральному парку разом з однією своєю подружкою...

- Даруй, Рендалле, - зауважила мама, - але ж ти не зупиняєшся на пішохідних переходах! Ти тільки пригальмовуєш.

- Я був такий радий і збуджений! Так кортіло, щоб уже була неділя! Та щойно ми все приготували для пікніка, як розкрились безодні небесні...

- Просто перехід - це перехід, правда ж, любий? - прошепотіла мама, погладивши руку тата на кермі. - Ми ж не хочемо, щоб Сол вирішив, буцімто не всі правила обов'язкові, правда?

Тато зітхнув і піддався... Та ніби щоб підкреслити факт своєї поступки, він став шалено гальмувати на кожному перехресті.

- Пікнік відмінили? - нагадав я про його історію.

- Ні, ні! Ми поїхали до Ерри на метро - вона жила тоді у кварталі Бавері - і влаштували пікнік просто у неї на галявині!

- На галявині?! - Мама скривилася. - Зважаючи на те, як Ерра господарює, цей пікнік був, певно... присипаний пилом!