Розділ 1
Стояв прохолодний квітневий день, годинники били тринадцяту. Притиснувши підборіддя до грудей, аби сховатися від кусючого вітру, Вінстон Сміт швидко прослизнув у скляні двері багатоквартирного будинку "Перемога" - утім, недостатньо швидко, і хмарка піщаної пилюки залетіла слідом за ним.
У вестибюлі тхнуло вареною капустою й старими плетеними килимками. До однієї зі стін було пришпилено кольоровий плакат, завеликий для приміщення. На ньому було зображене велетенське, більше метра завширшки, обличчя чоловіка років сорока п'яти з густими чорними вусами й грубувато вродливими рисами. Вінстон рушив до сходів. Викликати ліфт сенсу не було. Він і в найкращі часи працював нечасто, а зараз електрику вдень вимикали взагалі. Економили, готуючись до Тижня Ненависті. Його квартира була розташована на сьомому поверсі, тож Вінстон, якому було тридцять дев'ять років і який мав варикозну виразку над правим щиколотком, піднімався повільно й кілька разів зупинявся перепочити. Плакат із велетенським обличчям пильно дивився на нього зі стіни навпроти шахти ліфта на кожному сходовому марші. Це було одне з тих зображень, які малюють так, щоб очі постійно стежили за глядачем. "СТАРШИЙ БРАТ ПИЛЬНУЄ ЗА ТОБОЮ" - так було написано під обличчям.
У квартирі солодкий голос зачитував цифри, що певним чином стосувалися виробництва чавуну. Голос лунав із видовженої, схожої на тьмяне дзеркало металевої пластини, яка становила частину правої стіни. Вінстон повернув вимикач, і голос дещо стихнув, хоча слова однаково можна було розібрати. Цей пристрій, що звався телеекраном, можна було приглушити, та жодним чином не вимкнути зовсім. Вінстон підійшов до вікна: дрібна, тендітна фігура, худобу якої лише підкреслював синій комбінезон, однострій партії. Він мав дуже світле волосся й від природи рум'яне обличчя, його шкіра загрубла від жорсткого мила, затупленої бритви та зимового холоду, що лише нещодавно минув.
Світ надворі здавався холодним навіть крізь зачинене вікно. Унизу, на вулиці, дрібні пориви вітру закручували порохняву й клапті паперу у спіральні вири, і, попри яскраве сонце й різку синяву неба, здавалося, що усе, окрім наліплених всюди плакатів, позбавлене кольору. Чорновусе обличчя дивилося з кожного помітного кутка. На фасаді будинку навпроти теж був такий плакат. "СТАРШИЙ БРАТ ПИЛЬНУЄ ЗА ТОБОЮ" - казав підпис, і темні очі пронизливо дивилися в очі Вінстона. Ще один плакат, на рівні першого поверху, був відірваний з одного краю й судомно тріпотів під вітром, то відкриваючи, то закриваючи одне слово: АНГСОЦ. Удалині з'явився між дахів гелікоптер, зависнув на мить, мов трупна муха, а тоді знову зірвався з місця й відлетів геть широкою дугою. Поліційний патруль заглядав у чужі вікна. Утім, патрулі не мали значення. Важила лише Поліція Думок.
За Вінстоновою спиною голос з телеекрана досі лопотів про чавун і перевиконання Дев'ятої Трирічки. Телеекран одночасно транслював і приймав сигнал. Він уловлював будь-який виданий Вінстоном звук, хоч трохи голосніший за шепіт. Більше того, якщо Вінстон залишався у полі зору металевої пластини, його могли не лише чути, а й бачити. Звісно, неможливо було дізнатися, чи стежать за тобою цієї миті. Можна було лише гадати про те, як часто чи за якою схемою Поліція Думок підключається до кожної окремої трансляції. Було навіть цілком імовірно, що вони пильнували постійно і за всіма. У будь-якому разі, могли підключитися до твоєї трансляції, коли забажають. Доводилося жити за звичкою, що перетворилася на інстинкт, припускаючи, що кожен твій звук підслуховують, кожен твій рух вивчають, якщо навколо не темрява.
Вінстон так і стояв спиною до телеекрана. Так було безпечніше, хоча він добре знав, що навіть спина може чимало повідомити про людину. За кілометр від нього над замурзаним краєвидом височіло білим велетом місце його роботи - Міністерство Правди. "Ось він, - подумав Вінстон із легкою огидою, - Лондон, головне місто Злітної Смуги Один, третьої за кількістю населення провінції Океанії". Він спробував вичавити з себе хоч якийсь дитячий спогад, що підказав би, чи завжди Лондон був таким. Чи завжди існували ці краєвиди зогнилих будинків дев'ятнадцятого століття, із боками, підпертими дерев'яними балками, із забитими картоном вікнами й проіржавілими дахами, із божевільними, провислими на всі боки огорожами навколо садків? І розбомблені місцини, де у повітрі кружляв тиньковий порох, а на купи каміння й сміття видирався виткий кипрій, і ті місця, де після бомб лишилися значні прогалини, на яких тепер виросли злиденні колонії дерев'яних будівель, схожих на курники? Та марно: він нічого не пригадував. Від його дитинства нічого не лишилося, окрім серії яскраво освітлених картин без тла, здебільшого нерозбірливих.
Міністерство Правди - Новомовою1 Мініправ - разюче відрізнялося від усього іншого, що впадало в око. Це була гігантська пірамідальна будова з сяючого білого бетону, що височіла, ярус за ярусом, на триста метрів угору. Із місця, де стояв Вінстон, можна було прочитати три слогани Партії, написані елегантними літерами на білому фасаді:
ВІЙНА - ЦЕ МИР
СВОБОДА - ЦЕ РАБСТВО
НЕВІДАННЯ - ЦЕ СИЛА
Подейкували, що Міністерство Правди має три тисячі кабінетів над поверхнею землі й аналогічну розгалужену підземну систему. По всьому Лондону було лише три споруди подібного вигляду й розміру. Вони настільки пригнічували навколишню забудову, що з даху будинку "Перемога" можна було побачити всі чотири одночасно. Це були будинки чотирьох Міністерств, які й складали весь урядовий апарат: Міністерство Правди, яке опікувалося новинами, розвагами, освітою й мистецтвом, Міністерство Миру, яке займалося війною, Міністерство Любові, яке підтримувало закон і порядок, і Міністерство Достатку, відповідальне за економічні справи. Новомовою - Мініправ, Мінімир, Мінілюб та Мінідост.
Міністерство Любові жахало найбільше. Воно зовсім не мало вікон. Вінстон ніколи не був ані всередині, ані ближче, ніж за пів кілометра до нього. Туди неможливо було потрапити - хіба що за офіційною справою, і для цього треба було пройти лабіринтом колючого дроту, через сталеві двері, повз приховані кулеметні пости. Навіть вулиці, які вели до зовнішніх кордонів Міністерства, кишіли схожими на горил охоронцями у чорних одностроях, озброєними розкладними кийками.
Вінстон різко розвернувся. Напустив на обличчя вираз тихого оптимізму, який рекомендувалося носити перед телеекраном. Пройшов через кімнату до крихітної кухоньки. Залишивши Міністерство о цій порі, він пожертвував обідом у їдальні, хоч і знав, що на кухні немає харчів - хіба що кусень темного хліба, який треба було зберегти на завтрашній сніданок. Він узяв із полиці пляшку прозорої рідини з простою білою етикеткою з написом "ДЖИН "ПЕРЕМОГА"". Від пляшки віяло нудотним олійним запахом, як від китайського рисового спирту. Вінстон налив майже повну чашку, зібрався з духом і випив залпом, наче ліки.
Його обличчя вмить побагровіло, з очей потекло. Ця штука була подібна до азотної кислоти, більше того, ковтаючи, він відчув, наче хтось вдарив його по голові гумовим кийком. Утім, наступної ж миті вогонь у шлунку згас, і світ почав здаватися радіснішим. Вінстон узяв цигарку з зібганої пачки з написом "СИГАРЕТИ "ПЕРЕМОГА"" й необережно перевернув її догори дриґом так, що весь тютюн висипався на підлогу. Із наступною мав більше успіху. Він повернувся до вітальні й сів за столик, що стояв ліворуч від телеекрана. Дістав із шухляди ручку з пером, чорнильницю й товстий порожній записник розміром у чверть листа, із палітуркою червоною ззаду й зробленою під мармур спереду.
З якихось причин телеекран у вітальні стояв незвичайно. Замість того, щоби розташувати його, як годилося, у торці, аби він панував над усією кімнатою, його вмонтували у довшу стіну, навпроти вікна. З одного боку від нього була неглибока ніша, напевно, на час побудови призначена для книжкової шафи, - у ній Вінстон і сидів. Відхилившись назад, він залишався поза зоною досяжності телеекрана. Авжеж, його однаково було чутно, але, поки він залишався на цьому місці, не видно. Почасти саме незвичайна географія кімнати підказала йому те, що він збирався робити.
Утім, не менш вагому роль зіграв і сам нотатник, який Вінстон щойно дістав із шухляди. Він був надзвичайно гарний. Гладенький кремовий папір трохи пожовк від старості: такий не виробляли уже принаймні сорок років. Однак Вінстон здогадувався, що записник був іще давніший. Він побачив його у вітрині затхлої крамнички дрібниць у нетрях міста (він уже й забув, в якому саме кварталі) й підкорився непереборному бажанню ним заволодіти. Члени Партії не мали ходити до звичайних магазинів (це називалося "торгівлею на вільному ринку"), та цього правила дотримувалися не надто суворо, бо ж існували різні речі, як-от шнурівки для черевиків чи леза для гоління, які неможливо було дістати інакше. Вінстон швидко роззирнувся, тоді прослизнув усередину крамниці й купив записник за два долари п'ятдесят. Тоді він сам не усвідомлював, чи робить це з якось метою. Просто приніс його додому у портфелі, охоплений відчуттям провини. Записник компрометував його навіть без жодного запису.
Зараз же він збирався почати вести щоденник. Це не було протизаконно (ніщо не було, позаяк не було і самих законів), але якщо його знайдуть, Вінстона, напевно, скарають на смерть або ж присудять принаймні двадцять п'ять років у таборі примусової праці. Вінстон устромив перо до ручки, посмоктав, аби прибрати жир. Ручка була інструментом архаїчним, такі майже не використовували навіть для підписів - він дістав одну, нишком і не без складнощів, лише тому, що цей чудовий кремовий папір заслуговував, щоби на ньому писали справжнім пером, замість дряпати слова чорнильним олівцем. Вінстон узагалі не звик писати від руки. За винятком коротких нотаток, звик диктувати усе мовопису, який, звісно ж, не годився для нинішньої задачі. Вінстон умочив ручку у чорнило і на мить завагався. Усе нутро затремтіло. Залишити свій слід на папері - це був незворотний вчинок. Дрібними, незграбними літерами він написав:
4 квітня 1984.
Він відкинувся на спинку стільця. Його охопило відчуття повної безпорадності. Насамперед, він не міг з упевненістю сказати, що нині саме 1984 рік. Це було близько до правди, адже Вінстон був переконаний, що йому тридцять дев'ять років, а народився він начебто у 1944 чи 1945, однак встановити дату було можливо хіба що з похибкою у рік-два.
А, власне, для кого, раптом замислився Вінстон, він пише цей щоденник? Для майбутнього, для ненароджених. Його думки іще на мить зависли над сумнівною датою на сторінці, а тоді з гуркотом влетіли у слово Новомови: ДВОМИСЛ. Він уперше осягнув масштаб задуманого. Хіба можна зв'язатися з майбутнім? Це неможливо за своєю природою. Або ж майбутнє буде схожим на нинішнє, і тоді воно його не слухатиме, або ж воно буде зовсім інакшим, і скрута Вінстона для нього не матиме сенсу.
Деякий час Вінстон тупо дивився на папір. Телеекран перемкнувся на пронизливу військову музику. Цікаво: він наче не просто втратив силу самовираження, а й забув, що взагалі збирався сказати. Він тижнями готувався до цієї миті, але йому жодного разу не спало на думку, що знадобиться щось іще, окрім сміливості. Саме писання - це просто. Він мав лише перенести на папір той нескінченний, невтомний монолог, що лунав у його голові, без перебільшень, роками. Утім, наразі і цей монолог зачахнув. Більше того, варикозна виразка нестерпно засвербіла. Він не наважувався її почухати, бо це завжди викликало запалення. Спливали секунди. Він не сприймав нічого, крім порожнечі сторінок перед ним, свербіння шкіри над щиколотком, ревіння музики й легкого сп'яніння від джину.
Зненацька він почав писати, охоплений панікою, лише почасти розуміючи, що саме пише. Дрібний, мов дитячий, почерк гуляв сторінкою вгору-вниз, спочатку втрачаючи великі літери, а зрештою й крапки з комами.
4 квітня 1984. Учора в кінотеатрі. Самі воєнні фільми. Був дуже хороший про корабель, повний біженців, який бомбили десь у Середземномор'ї. Публіка дуже розважилася кадрами величезного огрядного чоловіка, який намагався втекти вплав від гелікоптера, спочатку показали, як він борсався у воді, мов тюлень, тоді показали його через лінзи гелікоптерних прицілів, тоді в ньому стало повно дірок і море навколо стало рожеве і він потонув так стрімко, наче набрав крізь дірки води, і публіка вибухнула сміхом коли він потонув. потім показали шлюпку повну дітей і гелікоптер, що кружляв над нею. у шлюпці сиділа жінка середнього віку можливо єврейка, з хлопчиком років трьох на руках. хлопчик верещав від жаху й заривався головою їй між грудей, наче намагався сховатися у ній і жінка огортала його руками і втішала хоча сама від страху аж посиніла, і накривала його собою як могла наче думала, що її тіло може вберегти його від куль. потім гелікоптер скинув на них двадцятикілограмову бомбу, приголомшливий спалах і шлюпка розлетілася на друзки. далі була чудово знята дитяча рука, що злітала у повітря вище вище вище гелікоптер з камерою напевно летів за нею і з місць для партійців лунали активні оплески але жінка з пролівської частини зали раптом зчинила ґвалт і почала кричати що вони не мали цього показувати не дітям не варто було це неправильно не перед дітьми ні аж поки поліція її не вивела не вивела її не думаю що з нею щось сталося нікого не обходить що проли кажуть типова пролівська реакція вони ніколи...
Вінстон зупинився, почасти тому, що руку зсудомило. Він не знав, що змушувало його лити на папір цей потік маячні. Але цікаво, що, поки він це робив, у голові виринув зовсім інший спогад, так ясно, що це було майже те ж саме, що записати його. Тепер він збагнув, що саме через цей інший випадок і вирішив піти додому й почати вести щоденник саме сьогодні.
Це сталося зранку у Міністерстві, якщо взагалі можна сказати, що щось настільки розпливчасте може статися.
Була майже одинадцята, й у Відділі Документації, де Вінстон працював, із кабінок витягували й розставляли у центрі зали навпроти великого телеекрана стільці, готуючись до Двохвилинки Ненависті. Вінстон саме займав місце в одному з середніх рядів, коли до зали несподівано увійшло двоє людей, яких він знав в обличчя, але ніколи з ними не говорив. Однією з них була дівчина, яку він часто бачив у коридорах. Її імені він не знав, утім, знав, що вона працювала у Відділі Художньої Літератури. Ймовірно, зважаючи на те, що він не раз бачив її із гайковим ключем та плямами мастила на руках, дівчина займалася технічним обслуговуванням однієї з машин, що писали романи. Вона була зухвала з вигляду, років двадцяти семи, із густим темним волоссям, веснянкуватим обличчям і швидкими, спортивними рухами. Вузький багряний пасок, емблема Молодіжної Антисекс Ліги, кілька разів огортав талію її комбінезона, достатньо туго, аби підкреслити стегна. Вінстонові вона з першої ж миті не сподобалася. І він знав, чому. Причиною тому була атмосфера хокейних полів і холодних ванн, і групових походів, і всепоглинаючої пристойності, яку вона випромінювала. Йому взагалі не подобалися майже всі жінки, аж надто молоді й привабливі. Завжди саме жінки, понад усе - молоді, були найбільш фанатичними прихильницями Партії, поглиначками гасел, завзятими шпигунками й винюхувачками неблагонадійності. Та ця молода жінка здавалася йому навіть небезпечнішою за інших. Якось, проминувши його в коридорі, вона швидко зиркнула на нього навскоси - цей погляд наче пронизав його наскрізь, на мить сповнивши чорним жахом. Йому навіть спало на думку, що вона може бути агенткою Поліції Думок. Правду кажучи, це було малоймовірно. Та однаково, коли вона була десь поблизу, йому ставало дивно незатишно, і до цього домішувалися страх та ворожість.
Другим був чоловік на прізвище О'Браєн, член Внутрішньої Партії, який обіймав таку важливу й високу посаду, що Вінстон лише приблизно уявляв, якою вона може бути. Щойно люди побачили чорний комбінезон члена Внутрішньої Партії, усе товариство накрила тиша. О'Браєн був кремезним, огрядним чолов'ягою з товстою шиєю й грубим, жорстким та водночас комічним обличчям. Попри грізну зовнішність, він мав певний шарм. Те, як він поправляв окуляри на носі, дивним чином обеззброювало, у незбагненний, цивілізований спосіб. Цей жест міг би нагадати про дворянина вісімнадцятого століття, який пропонує співрозмовникові табакерку, якби хтось ще мислив такими категоріями. Вінстон бачив О'Браєна з десяток разів приблизно за стільки ж років. О'Браєн глибоко вабив його, і не лише тому, що Вінстона інтригував контраст між його вишуканими манерами та боксерською зовнішністю. Значно більше важила його потайна віра - чи навіть не віра, а лише надія на те, що політична благонадійність О'Браєна була недосконала. Щось в його обличчі вперто про це говорило. І знову ж таки, можливо, що на цьому обличчі відображалася не неблагонадійність, а просто інтелект. У будь-якому разі, О'Браєн здавався людиною, з якою можна поговорити, якби можна було якимось чином обдурити телеекран і зустрітися наодинці. Вінстон ніколи не намагався перевірити свою здогадку: для цього не існувало жодного способу. Тоді О'Браєн глянув на наручний годинник, побачив, що вже майже одинадцята й, вочевидь, вирішив залишитися у Відділі Документації до кінця Двохвилинки Ненависті. Він сів у тому ж ряду, що й Вінстон, за кілька місць від нього. Невисока жінка з волоссям пісочного кольору, яка працювала у сусідній із Вінстоном кабінці, сіла між ними. Дівчина з темним волоссям влаштувалася позаду.
Наступної миті з великого телеекрана в кінці кімнати вибухнула жахлива, скреготлива промова, схожа на звук велетенської машини, що працює без мастила. Від цього звуку нили зуби, ставало дибки волосся на потилиці. Ненависть почалася.
Як завжди, на екрані спалахнуло обличчя Еммануеля Ґольдштайна, Ворога Народу. Поміж глядачів, то тут то там, лунало сичання. Невисока пісочноволоса жіночка вискнула з огидою й страхом. Ґольдштайн був зрадником та відступником, який колись давно (ніхто точно не пригадував, наскільки давно) був одним із провідників Партії, майже рівним самому Старшому Братові, а тоді поринув у контрреволюційну діяльність, отримав смертний вирок, але таємничим чином утік і зник. Програма Двохвилинки Ненависті варіювалася від дня до дня, та не було такої, в якій Ґольдштайн не грав провідну роль. Він був первісним зрадником, він першим спаплюжив чистоту Партії. Усі наступні злочини проти Партії, усі зради, саботажі, єресі, порушення повстали безпосередньо з його вчення. Він досі сидів десь, живий, і виплітав свої змови, можливо, десь за морем, під захистом своїх іноземних хазяїв, а можливо - як час від часу пліткували, - десь у сховку в самій Океанії.
Вінстонові стиснуло діафрагму. Він ніколи не міг дивитися на Ґольдштайнове лице без болючої суміші емоцій. Це було худе єврейське обличчя з пухнастим ореолом білого волосся й невеличкою козлячою борідкою - обличчя розумне і водночас неясно мерзенне, зі старечою дурістю довгого тонкого носа, на кінчику якого вмостилися окуляри. Воно нагадувало морду вівці, і в голосі так само було щось овече. Ґольдштайн, як завжди, плювався отрутою на доктрини Партії - його нападки були настільки збочені й перебільшені, що навіть дитина могла би бачити їх наскрізь, утім, водночас вони звучали достатньо правдиво, аби виникало тривожне відчуття того, що інші люди, які не мають твого холодного розуму, можуть ними захопитися. Він лаяв Старшого Брата, викривав диктатуру Партії, вимагав негайного миру з Євразією, виступав за свободу слова, свободу преси, свободу зібрань, свободу думки, істерично кричав про те, що революцію було зраджено, - усе це швидкою, багатоскладовою мовою, яка наче пародіювала звичний стиль ораторів Партії і навіть містила слова Новомови. Насправді, більше слів Новомови, ніж будь-хто з партійців уживав у звичному житті. І весь цей час, на той випадок, якщо хтось сумніватиметься в тому, що саме стоїть за брехливими просторікуваннями Ґольдштайна, на телеекрані за його головою маршували безкінечні колони євразійської армії - ряд за рядом міцних чоловіків з азійськими обличчями, позбавленими виразу, вони спливали до поверхні екрана й зникали, а їх заміняли точнісінько такі ж самі. Монотонне, ритмічне гупання солдатських чобіт створювало фон для Ґольдштайнового бекання.
Не минули й перші тридцять секунд Ненависті, а у половини присутніх у залі вже виривалися неконтрольовані вигуки люті. Самовдоволене овече обличчя на екрані й жаска міць євразійської армії за ним були нестерпні, до того ж один лише вигляд Ґольдштайна чи думка про нього автоматично викликали страх та гнів. Ґольдштайн був стабільнішим об'єктом ненависті, ніж Євразія чи Остазія, бо ж, воюючи з однією з цих сил, Океанія загалом підтримувала мир з іншою. Та ось що було дивно: хоча усі ненавиділи й зневажали Ґольдштайна, хоча щодня, тисячу разів на день його теорії спростовувалися, трощилися, висміювалися, представлялися очам публіки тим жалюгідним сміттям, яким вони й були, із трибун, із телеекрана, зі сторінок газет та книжок - попри все це, його вплив не ставав меншим. Завжди знаходилися свіжі роззяви, що тільки й чекали, аби він їх звабив. Не минало й дня без викриття Поліцією Думок шпигунів та саботажників, які діяли за його вказівками. Він був головнокомандуючим обширної тіньової армії, підпільної мережі змовників, відданих справі державного перевороту. Вона нібито називалася Братством. Люди пошепки поширювали історії про страшну книжку, зведення усіх єресей авторства Ґольдштайна, яке потай поширювалося по всіх усюдах. Книжка ця назви не мала. Люди називали її просто - КНИГА. Та про такі речі дізнавалися лише з туманних пліток. Ані Братство, ані КНИГА не належали до тем, на які воліли б говорити звичайні члени Партії, якщо цього можна було уникнути.
На другій хвилині Ненависті почалося безумство. Люди стрибали на місцях, відчайдушно горлали, аби лише заглушити овече мекання з екрана, що зводило їх з розуму. Невисока пісочноволоса жіночка побуряковіла, вона розкривала й закривала рота, мов риба, яку викинуло на берег. Навіть обличчя О'Браєна залив рум'янець. Він сидів дуже прямо, могутні груди злегка тремтіли, наче він протистояв могутній хвилі. Темноволоса дівчина за Вінстоном почала вигукувати: "Свиня! Свиня! Свиня!", а тоді зненацька схопила важкий словник Новомови й жбурнула його в екран. Він ударив Ґольдштайна у ніс і відскочив, голос з екрана невблаганно лунав далі. У мить ясності Вінстон збагнув, що горлає разом з усіма й шалено лупить п'ятою по поперечині свого стільця. Жахом Двохвилинок Ненависті було не те, що кожен зобов'язувався відігравати свою роль, а навпаки - те, що до цього неможливо було не приєднатися. За тридцять секунд зникала потреба прикидатися. Гидкий екстаз страху й мстивості та бажання вбивати, катувати, трощити обличчя відбійним молотком, здавалося, пронизували групу людей, мов електричний струм, перетворювали кожного на викривленого, верескливого шаленця. Утім, лють, яку ці люди відчували, була абстрактною, ні на кого не спрямованою, тож її можна було переводити з одного об'єкта на інший, мов полум'я паяльної лампи. Так, в якусь мить Вінстонова ненависть була спрямована зовсім не на Ґольдштайна, а навпаки, на Старшого Брата, на Партію, на Поліцію Думок; у такі миті його серце линуло до самотнього, висміяного єретика на екрані, єдиного захисника правди й притомності у світі брехні. Однак наступної ж миті він був заодно з людьми, що його оточували, і все, що говорилося про Ґольдштайна, видавалося правдою. У ці миті його потайна зневага до Старшого Брата перетворювалася на обожнювання, і здавалося, що Старший Брат височіє над ними, мов вежа, - невразливий, безстрашний захисник, скеля, що стримує азійські орди, і Ґольдштайн, попри свою ізоляцію, попри безпорадність і сумнів, що нависав над самим його існуванням, видавався лихим чаклуном, спроможним зруйнувати цивілізований світ самою силою власного голосу.
Часом було навіть можливо переключити цю ненависть силою волі. Різким, жорстким зусиллям, яким, буває, відриваєш голову від подушки в нічному жахітті, Вінстон зміг перенести свою ненависть з обличчя на екрані на темноволосу дівчину за своєю спиною. В його голові спалахнули яскраві, прекрасні марення. Він забив би її до смерті гумовим кийком. Він прив'язав би її, оголену, до стовпа й випустив би в неї хмару стріл, мов у святого Себастьяна. Він зґвалтував би її і перерізав би їй горло в мить кульмінації. Більше того, зараз він, як ніколи, ясно зрозумів, чому ненавидів її. Він ненавидів її за те, що вона була молода, приваблива й позбавлена статі, за те, що він хотів укласти її в ліжко і ніколи не зміг би цього зробити, бо солодку гнучку талію, яка так і просилася в обійми його рук, оперізував лише ненависний багряний пасок, агресивний символ цнотливості.
Ненависть дійшла кульмінації. Голос Ґольдштайна змінився справжнім овечим меканням, і його обличчя на мить перетворилося на морду вівці. Тоді ця морда розчинилася у постаті євразійського солдата, який наближався, велетенський і жаский, його автомат ревів, здавалося, він зараз вигулькне з поверхні екрана, так, що деякі люди в першому ряду здригалися, втискаючись у спинки стільців. Але у ту ж мить, до глибокого полегшеного зітхання усіх присутніх, ворожа постать перетворилася на обличчя Старшого Брата - чорноволосе, чорновусе, повне сили й таємничого спокою, таке велике, що воно заповнило майже весь екран. Ніхто не чув, що саме казав Старший Брат. Кілька слів підбадьорення, які зазвичай вимовляють у гуркоті бою, незрозумілі по окремості, вони відновлюють упевненість уже тим, що їх просто було сказано. Тоді обличчя Старшого Брата знову зникло, і замість нього з'явилися три лозунги Партії, написані великими, жирними літерами:
ВІЙНА - ЦЕ МИР
СВОБОДА - ЦЕ РАБСТВО
НЕВІДАННЯ - ЦЕ СИЛА
Та здавалося, що обличчя Старшого Брата на кілька секунд затрималося на екрані, наче відтиск на зіницях усіх присутніх, надто яскравий, аби негайно зникнути. Невисока пісочноволоса жіночка відкинулася на спинку стільця, що стояв перед нею. Трепетливо промимрила щось на зразок: "Мій рятівник!" і простягнула руки до екрана, а тоді закрила обличчя долонями. Було зрозуміло, що вона молиться.
У цю мить уся група людей зірвалася в глибоке повільне ритмічне скандування: "С-Б!...С-Б!"; вони повторювали це знову і знову, дуже повільно, із довгою паузою між буквами - це був важкий, монотонний звук, химерно первісний, і здавалося, що десь на тлі можна почути гупання босих ніг та пульсування тамтамів. Це лунало секунд зо тридцять, мов рефрен, який часто можна було почути в мить нестримних емоцій. Це був почасти гімн мудрості й величі Старшого Брата, та більшою мірою все ж акт самогіпнозу, навмисне потоплення усвідомленості в хвилі ритмічного гамору. У Вінстона всередині все похололо. Він не міг не розділяти загальної гарячки Двохвилинок Ненависті, але це недолюдське монотонне "С-Б!...С-Б!" завжди сповнювало його жахом. Авжеж, він скандував з усіма, інакше було неможливо. Приховати почуття, контролювати вираз обличчя, робити те, що роблять усі, - це була інстинктивна реакція. Та лишалося кілька секунд, протягом яких вираз очей міг його зрадити. І саме в цю мить і сталася ця визначна подія - якщо вона сталася насправді.
Він на мить перехопив погляд О'Браєна. О'Браєн підвівся. Він зняв окуляри і саме повертав їх на ніс своїм характерним жестом. Але була ця доля секунди, коли їхні очі зустрілися, і, поки це тривало, Вінстон знав, - так, він ЗНАВ! - що О'Браєн думає так само, як він. Безпомилкове послання було передано. Наче їхні розуми відкрилися, і думки вільно пливли від одного до іншого через погляди. "Я з тобою, - наче говорив йому О'Браєн. - Я точно знаю, що ти відчуваєш. Я знаю все про твою зневагу, ненависть, огиду. Та не хвилюйся, я на твоєму боці!" А тоді цей спалах інтелекту зник, і лице О'Браєна стало таким же непроникним, як у всіх інших.
От і все. І Вінстон уже сумнівався, чи саме це сталося. У таких випадків ніколи не бувало продовження. Вони лише підтримували в ньому віру або надію на те, що є й інші вороги Партії, окрім нього. Можливо, чутки про підпілля і змови все ж таки правда, можливо, Братство справді існує! Зважаючи на безкінечні арешти, зізнання й страти, було неможливо не сумніватися в тому, що Братство не просто міф. Іноді Вінстон у нього вірив, іноді - ні. Не було жодних доказів, самі побіжні проблиски, які могли означати все або ж нічого: уривки підслуханих розмов, ледь помітні написи на стіні вбиральні, одного разу навіть легкий порух руки на зустрічі двох незнайомців, який мав такий вигляд, наче міг бути сигналом до впізнання. Це все були лише здогадки, цілком імовірно, що він усе собі придумав. Вінстон повернувся до своєї кабінки, не дивлячись більше на О'Браєна. Йому не спало на думку подовжити їхній миттєвий зв'язок. Це було б надзвичайно небезпечно, навіть якби він знав, як за це взятися. На секунду чи дві вони обмінялися неоднозначними поглядами, та й по всьому. Утім, навіть це було визначною подією у тій замкненій самотності, в якій доводилося жити.
Вінстон отямився, сів рівніше. Відригнув: зі шлунка піднімався джин.
Його очі знову сфокусувалися на сторінці записника. Виявилося, що, поки він сидів у полоні безпорадних міркувань, його рука продовжувала писати, мовби автоматично. І це вже був не той зібганий, незграбний почерк, як раніше. Ручка чуттєво ковзала гладеньким папером, виводила охайними великими літерами:
ГЕТЬ СТАРШОГО БРАТА
ГЕТЬ СТАРШОГО БРАТА
ГЕТЬ СТАРШОГО БРАТА
ГЕТЬ СТАРШОГО БРАТА
ГЕТЬ СТАРШОГО БРАТА
знову і знову, заповнивши уже пів сторінки.
Він не зміг стримати нападу паніки. Це було абсурдно, бо ж написання цих конкретних слів було не більш небезпечним за первинний акт початку щоденника. Та на мить він відчув спокусу вирвати зіпсовані сторінки й закинути цю справу взагалі.
Утім, він цього не зробив, бо ж знав, що це не має сенсу. Написав він "ГЕТЬ СТАРШОГО БРАТА" чи стримався - це нічого не змінювало. Продовжить він вести щоденник чи не продовжить - це нічого не змінить. Поліція Думок однаково його схопить. Він вчинив - однаково вчинив би, навіть якби ніколи не приклав ручки до паперу, - найсуттєвіший злочин, який вміщував у собі всі інші. Це називали мислезлочином. Мислезлочини не можна приховувати вічно. Можеш якийсь час успішно ховатися, навіть роками, та рано чи пізно по тебе прийдуть.
Це завжди було вночі - арешти неодмінно відбувалися вночі. Тебе різко висмикували зі сну, груба рука трусила тебе за плече, в очі яскраво світили, ліжко оточували жорсткі обличчя. У переважній більшості випадків не було ані суду, ані звіту про арешт. Люди просто зникали, і завжди - вночі. Твоє ім'я видаляли з реєстрів, усі записи про те, що ти в житті робив, витирали, саме твоє існування спочатку заперечувалося, а тоді й забувалося. Тебе скасовували, анулювали; зазвичай це називали ВИПАРОВУВАННЯМ.
Вінстона на мить охопила якась істерія. Він узявся писати поспішними, неохайними закарлюками:
вони мене пристрелять байдуже мене застрелять у шию ззаду байдуже геть старшого брата вони завжди стріляють у шию ззаду мені байдуже геть старшого брата
Тоді відкинувся на спинку стільця, присоромлений, і поклав ручку. Наступної ж миті різко скинувся. У двері стукали.
Уже! Він сидів тихо, мов миша, у марній надії, що, хто б там не був, вони підуть після невдалої спроби. Але ні, стукіт повторився. Відкладати було найгірше з усього. Серце калатало барабаном, та обличчя, за старою звичкою, найімовірніше, було позбавлене виразу. Він підвівся й важко покрокував до дверей.
1 Новомова - офіційна мова Океанії. Пояснення структури й етимології див. у Додатку.
