Королівська грамота
Весна була рання, дружна. Сніг запав, зарябив чорними латками таловин. По низинах і шляхах стояли великі сині калюжі. Вдень відбивалися в них сліпучо-білі хмари, а вночі - променясті зорі і тонкий серп щербатого місяця. Вогкий вітер з'їдав сніги, але на ранок підмерзали шляхи, блискуча вода в коліях бралася блисняковою плівкою, а блакитнувата паморозь вкривала, наче сіллю, горбасту землю.
Дико і дзвінко лунали тоді крики ранньої іриці.
Грузькою глинястою дорогою, обсадженою плакучими берізками, раз у раз тяглися валки - всі на захід, до місяця. А місяць хилився все нижче, золотавився, тьмянішав.
"Журавлі летять. Весна", - думав Янек Свенціцький, задивившись на трикутний ключ у небі.
Наче рідко нанизані чотки, чорніли журавлі в лускатих хмаринках. Гортанний крик їх долинав до землі бентежним покликом. Здавалося, ніби чути, як свистить вітер у потужних крилах, як ріже груди холодне повітря. Темний, одвічний інстинкт гнав їх з пекучого півдня на болотисті низовини, де щороку вили вони свої кубла.
Янек задивився на небо, а його шкапина йшла все тихше й тихше і то чвакала в розсяклій глині, то хрускала памороззю. А Янек напівдрімав, напiвмріяв про своє майбутнє. Ось їдуть вони до Варшави з вельможним паном Бжеським, де Бжеський має дістати чи то староство15, чи то якусь значну посаду, - і згодом подадуться вони десь далеко-далеко від цих обридлих низовин, і там, на невідомій чужині, почнеться нове життя. Замість злиденної батьківської хатини, де він, шляхтич, живе не краще від останнього хлопа, збудує він собі гарний будинок і стане не попихачем, а наближеним до одного з пишніших панів крулевства... П'ять довгих років старанно й сумлінно прислуговував він пану Бжеському, гнувся, терпів грубі жарти і знущання примхливого пана, неначе справжній челядник, але тепер всьому кінець! Недурно вчора, діставши з Варшави якогось листа, пан Бжеський поплескав його по плечу і сказав без звичної глумливості:
- Ну, радій Янеку. Днями стану я майже першою людиною в крулевстві і не забуду тебе.
Ось він, довгожданий талан! Тепер ніхто не зватиме його Янеком. Він буде лише пан Януш Свенціцький. Він носитиме пишні кунтуші і коштовні хутра. Він танцюватиме з найкращими панянками воєводства, питиме не квас, а запашні іспанські вина, і різним підпанкам, які зараз часто глузують з нього, він доведе, що небезпечно зачіпати його шляхетську гідність і честь.
Мрії були такі сліпучі й принадні, що Янек мимоволі впустив поводи, коли раптом здригнувся від повного шаленої люті вигуку пана Бжеського:
- Пся крев! Тен лайдак спить у сідлі, як стара баба!
І, підвівшись на стременах, пан Бжеський перехрестив нагаєм і розгубленого Янека, і його бідолашну шкапину.
Янек зціпив зуби і незграбно засмикав повіддям. З безсилою люттю почув він, як зареготали супутники пана Бжеського і кинули йому щось презирливо-насмішкувате. Вже кому-кому, а не їм знущатися з нього: всі вони такі ж самі злидні, напівпанки-напівпахолки, майже хлопи. А все заздрість, бо пан Бжеський все ж таки ставиться до Янека трохи краще, ніж до цього товстопузого п'янички Ровіцького чи то до напівйолопа Антона та всіх інших.
- Добренько, - скрипнув Янек зубами. - Я все вам колись пригадаю. І вам, і самому вельможному пану, хай заберуть його чорти!
Але думати було ніколи. Янек щосили вдарив свою шкапину і швидко догнав пана Бжеського і його невеличкий почет. З годину мовчки мчали вони, пригнувшись до сідел, шаленим чвалом. На сході світлішало. Крижинками танули зорі в якомусь блакитнуватому світлі, що раптом наситило холодне повітря. І в світанкових присмерках скоро замайоріли крізь рідкі переліски високі вежі Варшави. Вершники обминули останній чагарник і виїхали на багнистий луг правого берега Вісли.
Тут збігалося кілька шляхів, де тяглися неосяжними потоками і піші, і кінні всуміш з хурами сіна, селянськими возами, і ридванами, і колебками пишного панства. Кавалькада повільно спустилася до переправи і потрапила в непрохідну гущавину людей та возів біля розведеного на ніч моста.
Пан Бжеський зупинив коня. Це був огрядний чоловік років сорока з пишними вусами, припорошеними чи то памороззю, чи то передчасною сивиною. Він спробував пробитися наперед, але хоч як шарахалися люди від його хропучого коня, він не зміг прокласти собі дороги.
- Сто дзяблув!16 - вилаявся він спересердя. - Через це бидло ми не застанемо ані пана метриканта17, ані пана підкоморія18. Спробуй, Янеку, пробитися.
Янек урізався в юрбу. Злякано заверещала жінка і тілом прикрила свою дитину. Скрикнув худорлявий капелан, побачивши над собою вищирену конячу морду, але кілька дужих чинбарів перетяли Янекові дорогу, і він застряв у юрбі, як сокира в деревині, і не міг ані рушити далі, ані повернутися до пана Бжеського, який роздратовано смикав собі вуса.
Маршалківська сторожа повільно зводила міст. Бжеський зрозумів, що доведеться довго чекати, і запалив люльку, милуючись, як виступає з темряви зубчастий силует Варшави.
Просто перед ним здіймався королівський замок з невеликою вежею в стилі італійського Відродження, а за ним - біла мармурова дзвіниця Свентоянського собору19, і пан Бжеський скоріше вгадував, ніж бачив найтонше різьблення, що вкривало її з верху до низу, ніби вінчальна намітка. Праворуч занурювалася в небо гостроверха вежа ратуші і похмура чотиригранчаста дзвіниця костьолу Святої діви з двосхилою покрівлею, а ліворуч - палали і мінилися перламутром під першим промінням сонця кольорові вікна магнатських палаців, пишно розкиданих по Краківському передмістю. І перед ними безсило горбився і вростав у землю грибом старовинний замок князів Мазовецьких20.
Сімнадцять років тому король Зигмунд ІІІ21 переніс сюди з Кракова столицю і свою резиденцію, і з того часу Варшаву не можна було впізнати. Виростали за мурами Старого міста широкі вулиці Нової Варшави. Розкішні палаци здіймалися до неба, ніби намагалися потьмарити пишністю похмурі громади монастирів та костьолів, що будував фанатик Зигмунд, але його відлюдна вдача не погасила буйної веселості панства, не стримала його невгамовного свавілля, і місто росло гомінливе і галасливе, як і належить столиці.
Але тепер Варшава була велелюдніша і веселіша, ніж завжди: в ній відбувався вальний сойм22. Крім сенаторів і послів посольської ізби, що з'їхалися з цілими натовпами двірської шляхти та челяді, сюди зібралися і крамарі, сподіваючись корисно розпродати свої товари, і мазовецьке панство з дорослими доньками, полюючи на багатих наречених, і околичне селянство - на ярмарок, і дрібна шляхта - шукати долі і захисту. Задовго до світанку кипів від юрби багнистий берег Вісли, поки маршалківська сторожа здавала нічну варту і повільно зводила міст на річці, щойно звільненій від криги.
Але ось потяглися через Віслу вершники й піші всуміш із барвистими ридванами та колебками. Помалу всмоктував їх вузький міст, біля якого міський шафар23 правив мостовий податок із проїжджих і перехожих.
Опинившись на другому березі, Бжеський і його супутники стали підійматися узбережжям. Важко дихав його татарський кінь-бахмат, гучно кевкаючи селезінкою. Схил був крутий, дорога розсякла. Коні грузли мало не по коліна. Коло Білої, або Віслянської, брами Старого міста їх знову зупинила юрба. Та ось пірнули коні в кам'яний холод брами, і вершники опинилися у вузькому лабіринті кривих завулків та вулиць.
Тут було справжнє середньовіччя. Високі будинки зі стрімкими гостроверхими дахами і вежами, з двома чи трьома вікнами на вулицю24. Галаслива тіснота завулків, де ледве могли розминутися два вози. На шляхетських будинках - вирізьблені з каменю герби і дошки з латинськими написами, що садиба звільнена від стації25, як під час сойму та з'їздів громадських, так і на випадок війни. Оглушливо торохтіли молоти зброярів та бондарів. Смерділо шкурами, рибою, шевським клеєм, дьогтем, гноєм та новими сукнами. На вулицях юрбилися євреї в довгих оксамитових кафтанах з остружками пейсів на скронях. Шляхтинки з служницями вишукували собі по крамницях мудровані вбрання. Шляхтичі й лицарі замовляли собі шоломи і шаблі, вибирали гостроносі чоботи з срібними підковами на підборах або коштовні ланцюжки чи то держаки й піхви до меча або до кривої турецької шаблі. І поруч верескливо пустували діти, мало не потрапляючи під коней і під повозки і не слухаючи розпачливих зойків переляканих матерів.
Насилу вибрався пан Бжеський на Свентоянську вулицю.
Головна артерія Варшави сполучала ринок із замком. Тут було трохи просторіше, і вершники незабаром опинилися біля будинку метриканта Маєвського, де тимчасово перебував родич Бжеського - куявський підкоморій граф Єрзя Грохольський.
Янек Свенціцький спритно сплигнув з коня і закалатав дерев'яним молотком замість дзвоника.
На порозі з'явився старий челядник. Впізнавши пана Бжеського, він шанобливо вклонився і допоміг йому злізти з коня. Бжеський втомлено розминав ноги. Довга подорож верхи і давній ревматизм мимоволі нагадували про себе, але Бжеський не любив, щоб його мали за старого і хворого, і, гоноровито збивши волосся, підголене на скронях і на потилиці, по-молодецькому скинув бекешу на руки челядникам і жваво піднявся на другий поверх. Але пахолок з доповіддю випередив його.
- Привітання любому гостеві, - зустрів його пан метрикант на порозі їдальні, де він снідав з Грохольським. А ми вже втратили надію бачити пана на берегах Вісли. Сподіваюся, пан є здоровий і все в пана гаразд?
- Слава Єзусовi і старій горілці, що виліковує ломець і всі інші хвороби.
- А як господарство, як пані мама?
- Дякую. Прошу пана метриканта прийняти від мене барильце наливки власного виробу, а Анелю і любого зятя - меду та окосту. А де ж Анеля? - урвав він сам себе, озирнувшись, поки Маєвський дякував за подарунок.
- Анеля ще спить після балу, - відповів Грохольський, обіймаючи шурина. - Я не наважився її збудити.
- Так, так! Нехай відпочине, - підхопив Бжеський, знижуючи тон, ніби Анеля могла його почути.
Тим часом метрикант щось наказав челядникам і підхопив гостя під лікоть.
- Чого ж ми стоїмо? Прошу до столу перекусити.
Пахолки вже подавали стілець і спритно підсовували блюдо з копченим окостом не менш як пуд на вагу.
Частування було сите, але не вишукане. Гаряче молоко, масний вершковий сир із кмином, суха полендвиця, що вилискувала на блюді червоним перламутром, пухкий струдель, варені яйця і келихи міцного литовського меду.
- Пан приїхав саме до речі, - говорив Грохольський, цокаючись із Бжеським. - Справа лагодиться. Я гадаю, що навіть сьогодні можна буде дістати королівську грамоту.
Підкоморій Грохольський неполюбляв Бжеського. В його словах завжди відчувалась настороженість людини, що розмовляє з бідним родичем, який ось-ось попросить грошей, але сьогодні Грохольський говорив щиро. Він радів, що виклопотав Анелиному братові добрий маєток, та проте давно вже мріяв здихатися Бжеського якнайдалі від Варшави. Бжеський був надто балакучий і за келихом міг розпатякати багато зайвого про Московський похід. Річ в тому, що пан Грохольський повернувся з-під Москви, раптом збагатівши, але як це багатство потрапило йому до рук, - знав тільки пан Бжеський. Отже, на Україні Бжеський прикусить язик, а якщо навіть і бовкне десь щось зайве, то слова його розвіються на чотири вітри і не дійдуть до ушей палацової шляхти.
Тим часом Маєвський щиро частував гостя. Це був пухкенький дідок із сніжно-білим волоссям і рожевим безбородим обличчям, що мимоволі нагадувало солодку булочку. Він тільки підморгував хлопам то подати ще яку-небудь страву, то підлити гостеві меду, то підкласти ласий шматок.
Заспокоївши перший голод, Бжеський відкинувся на спинку стільця і міцно потиснув руки своїх співрозмовників.
- Я мушу тільки дякувати вам, друзі мої. Дуже радий, що все так добре скоїлося. A де вона, та земля?
- На Лівобережжі. По Ворсклу, трохи нижче Лубенщини Вишневецького. Пустир безмежний. Там і ліси, і степ, і рибні озера, і луки...
- Почекай, почекай, пане! - тривожно урвав його Бжеський. - Ти кажеш "пустир", але нащо мені той пустир, коли нема в ньому хлопів? Адже без цього бидла поїдеш не далі, як у ридвані без коней.
- Свята правда, пане. Але в грамоті написано...
- До дзяблув грамоту, коли вона не дає мені того, що мені потрібне! - скипів Бжеський. І кров ударила йому в голову.
- Ото запал! Пізнаю героя Смоленська, - засміявся метрикант, потираючи пухкі рученята. - Але пан даремно обурюється. Про хлопів у грамоті не пишеться тому, що кожен хлоп комусь та повинен належати: або найяснішому панові крулю, або тому панові, від якого він утік в Дике Поле. А в тому, що їх там чимало, пан незабаром упевниться на власні очі. Про це я докладно довідався від мого брата пробоща Маєвського. Він там живе, і він ніколи нічого не каже на балай. Але обдаровувати вельможне лицарство тим, що не зазначено в інвентарях Корони, неспроможна навіть королівська канцелярія.
Бжеський ущух так само швидко, як і скипів, і бучно розреготався:
- Пан метрикант великий жартівник! З цього треба було починати. А пан: "пустир" та "пустир"... У ваших канцелярських викрутасах сам чорт собі зламає ногу.
- Інакше, пане, не можна. Хіба, даруючи панові староство або крулевщизну26, зазначають, скільки ведмедів там у лісах чи бобрів у річках? Ну а хлопи - це щось на кшталт хижаків, що на них полюватиме пан на дозвіллі.
Пани весело розреготалися і цокнулися келихами. В цю мить увійшла до їдальні Анеля, ще свіжа й холодна від умивання. Вона кинулася до брата, палко поцілувала його і зацокотіла про хатні і родинні справи. Після перших запитань і безладних вигуків усі знову сіли за стіл, і челядники подали каву з вершками. Це був новий, ще не відомий у провінції, але вже модний напій, недавно привезений з Туреччини.
- Пан Броневський27 розповідає, що два роки тому турецький султан видав фірман28, щоб її пили всі правовірні, - пояснив Грохольський, задоволено підкреслюючи свою близькість до вищої верстви Речі Посполитої.
- Дійсно, смачна штука, і яка запашна, - захоплювався пан Бжеський.
Настрій його підвищився. Все на світі здавалося чудовим, забарвилося сонцем і радістю.
Метрикант випив склянку і заметушився. Він поспішав на посаду до королівської канцелярії. Ще раз пообіцяв він прискорити справу пана Бжеського.
- Якщо великий канцлер сьогодні підпише грамоту, я пошлю пахолка до пана, - додав він, цілуючи Анелині ручки.
Коли Маєвський вийшов, а Грохольський наказав почастувати супутників Бжеського, Анеля весело заплескала в долоні і сказала братові:
- А тепер Єрзюня розповість тобі, як він за тебе клопотався. О, це надзвичайно цікаво! Наче "Декамерон" Боккаччо. Ну, Єрзюню, ну, не відмовляйся. Все з початку аж до кінця, як ти мені розповідав, коли я хворіла.
- Скоряюся своїй прекрасній дамі, - вклонився Грохольський. - Але підемо звідси. Не варт розповідати все при хлопах.
У будуарі померлої дружини метриканта було затишно і тепло, як в оранжереї. Пахло мускусом і трояндовою олією. Анеля залізла з ногами на диван і обклалася бісерними подушечками, на які хлопки пана метриканта витратили чимало часу й очей. Пани розташувалися біля кана, де палали березові дрова, і запалили люльки, пускаючи дим в його кратер.
- Ну, Єрзюню, ну! - квапила Анеля.
Пан Грохольський затягся востаннє і розвів руками:
- Від тебе не відкрутишся. Напала, наче сарана.
І, звернувшись до Бжеського, пояснив:
- Власне кажучи, нема чого й розповідати. На тронному засіданні посольська ізба зажадала, щоб негайно розподілили вільні посади і крулевщизни. Король довго відмовлявся, а ми настоювали. Тільки вчора він, нарешті, дав згоду, і тепер королівська канцелярія видає кожному грамоти.
- Ну, от!.. І зовсім не так... Ти розкажи, як ви змовилися ще на соймику, як ти зняв там бучу. Ну, Єрзюню, коханий! Ну, хіба ж це так важко?!
Грохольський розреготався.
- Я гадав, що вельможна пані - серйозна жінка, а не маленьке дівча, закохане в казках. Ну, слухай уважно, маленька Анелько! Коли ми з'їхалися на соймик, пан Домушко, пан Кособудський і пан Червінський, небіж старої пані Німцевичевої, заговорили про те, що дехто із співучасників Московського походу залишився без нагороди, а тому треба перш за все вимагати, щоб і вони щось дістали. Адже, не з їхньої вини зрадливе боярство обрало на московський трон це попеня29... Ми чесно билися за королевича Владислава30. Я цілком згодився з ними. І зауважив, що пан Бжеський теж постраждав від примх фортуни в тому поході і...
- Ще й як! - палко вкинув Бжеський. - Я вийшов у похід з цілою валкою майна та припасу, а хлопи князя Пожарського відбили все до останнього ременя.
- Те ж саме казав і я. Панство нас підтримало і внесло до регуляміну31 послам вимогу домагатися справедливої винагороди всім, хто постраждав у поході.
- Я ніколи не думав, що пан є такий мудрий державний діяч, - захоплено вигукнув пан Бжеський - але millе раrdоns32, я вдруге перебив пана.
- Коли ж нас обрали послами і ми з'їхались до Варшави, я насамперед довідався у пана метриканта, які маєтки ще не розподілено. Мені здавалося, що краще взяти Дике Поле, ніж литовські ліси та болота. Але я все ж таки одвідав Вишневецького, а Вишневецький каже, що там є сила козацьких хуторів і навіть сіл. Ґрунт там - чудова чорноземля, і взагалі - це справжній едем. Те ж саме каже і пан метрикант. Тоді я остаточно вирішив домагатися цього "пустиря", як каже пан Маєвський. Боротьба була довга й уперта, але я переміг.
Анеля слухала, кокетливо вигинаючись на канапі, але знов не витримала і схопилася з місця:
- Єрзюню! Ти мусиш розповісти все-все. Рогмунд - мій брат. Хай він знає, що він для тебе такий же дорогий, як і я. Отже, розповідай все по черзі.
Грохольський усміхнувся, підкручуючи вуса, що стирчали двома стрілками над його гостренькою борідкою за модою Генріха Валуа33, і казав далі, задоволений з враження, справленого на гостя:
- Як відомо панові, перед відкриттям сойму завжди буває урочиста меса34. Потім маршалок35 попереднього сойму просить у короля дозволу піти до посольської ізби обрати нового маршалка. Тільки-но почалося засідання, як ми з паном Кособудським переморгнулися і зауважили, що, перш ніж обирати маршалка, треба винагородити всіх забутих співучасників Московського походу. Пан Кособудський розмахував обрубком руки, втраченої в Московщині, а Стась і решта нас підтримали. Ну а я репетував на весь голос. Я казав, що своїм нестриманим наскоком, своїм героїзмом і самовідданістю ти врятував життя найяснішому принцові Владиславу.
Це було вже занадто. Бжеський почервонів: навіть на самоті не міг він згадувати цього ганебного випадку без жагучогo сорому.
...Було це під Вязьмою три роки тому. Польська армія зупинилася на днювання, а Бжеський, певний, що в околицях нема ворогів, наїхав на самотню боярську садибу. Як повновладний господар і переможець, жадібно хапав він срібні келихи з різьблених мисників, коштовні хутра, постави і все, що впадало йому в око, коли раптом залунали постріли і вигуки. Це були московити. Не кидаючи награбованого, Бжеський побіг до коней. Двоє кремезних перм'яків помчали навздогін, наставивши на нього вила, як на ведмедя. Бжеський кинув їм під ноги торбу срібла і скочив на коня. Йому здавалося, ніби він відчуває на потилиці їх гарячий подих. Божевільний від жаху, мчав він, не потрапляючи в стремена чобітьми. Позаду була рідка стрілянина, миготіли блискавками шабельні леза. З пів сотні гусарів урятувалося щось із двадцятеро.
Вони мчали за Бжеським, але Бжеський їх не пізнав: йому здавалося, що сама смерть женеться за ним по п'ятах, і він шалено підострожував коня і мчав просто лісом. Мокрі гілки хльоскали його, дряпали обличчя, здирали шолом з голови. Кінь засапався. І раптом, опинившись по той бік лісу, Бжеський побачив своїх: загін польської кінноти відбивався від партизанів князя Пожарського.
Позаду - погоня. Спереду - бій. Але все ж таки там свої, ляхи. Що робить? На мить, спинивши коня, Бжеський скрикнув і кинувся наперед, а решта його загону сипнула за ним. Побачивши Бжеського з гусарами, партизани відступили, ніби розтанули в протилежному лісі. Польські кіннотники вітали Бжеського як свого рятівника, а Бжеський лупав божевільними з жаху очима і не одразу зрозумів, у чому річ... Згодом довідався він, що це був королевич Владислав, який випадково мало не потрапив у пастку московитів.
Як не затаював Бжеський свого наскоку на боярську садибу і своєї ганебної втечі, гусари розпатякали про все, і не раз у товаристві пани глузливо розпитували за чаркою венгржина, чим налякали його служниці боярині, що шляхетний лицар накивав їм п'ятами, тікаючи, мов від самого пана Люцифера.
А пан Грохольський вів далі, ніби не помічаючи, як зніяковів Бжеський:
- Тоді дехто став кричати і обурюватися, що коронний маршалок призначив послам такі погані приміщення. Інші вимагали посад... Галас стояв неймовірний. Кожен волав своє: обвинувачували уряд за московські невдачі, скаржилися на козаків, що плюндрують наші маєтки, а дехто обурювався, що наша дієта36 гідна не послів, а старців. Маршалок зовсім знесилів. Шкода було старого, але треба хоч би там що добитися свого. Кінець кінцем дав він згоду і слово честі передати королеві всі наші вимоги, як ультиматум conditio sim qua nоn37. Нотарій38 почав записувати все, чого ми вимагаємо, і я простежив, щоб мої побажання були з найперших. І лише тоді ми заспокоїлися і почали обирати нового маршалка. П'ять день сперечалися ми, поки було його обрано... Тоді посольська ізба зібралася разом із сенатом на тронне засідання: великий маршалок вітав нас від королівського імені. Від вельможного панства відповідав великий канцлер. Потім послів було допущено до королівської руки. Проте ти й сам знаєш цю церемонію...
- Так, але мені цікаво, що було в королівській пропозицїї39.
- О, чимало нового! Особливо щодо зовнішньої політики. Адже ж не можна припустити, щоб у Московщині царювало це попеня. Багато-бо крові пролито під Москвою. Чимало було там і про справи молдавські, і про подільських мaгнатів, і про їх наїзди на Молдавію... Через ці наїзди наш уряд зазнав багато неприємного від Туреччини... А ще говорилося і про козацький похід на Сіноп.
- Як то, на Сіноп?! Ти, певно, помиляєшся, адже ж Сіноп по той бік Понта Евксинського.
- А, певно, так. Уяви собі, що ці хами переправилися через Понт так само легко, як ми з тобою - через Віслу. Сіноп спалено і сплюндровано. Щось із сорок мільйонів збитку. Туреччина вимагає, щоб ми їх сплатили, а в державній скарбниці - ані шеляга. Як на мене, то треба вжити крутих заходів і замість якихось комісій послати військо і вщент зруйнувати їхнє хижацьке гніздо. Надто вже вони розбестилися в Московщині і звикли почувати себе переможцями. А тепер ще з'явився у них якийсь-то "легендарний герой" гетьман Петро Сагайдачний...
- Невже вони так знахабніли?! Дивись, чи не зробив ти мені ведмежої послуги, виклопотавши землю серед козаків? Я людина палка: вхоплю шаблюку й покажу, що значить герой Москви та Смоленська, - гордовито взявся Бжеський в боки.
Пан Грохольський ледве помітно всміхнувся.
Але й Анелі стало нудно. Вона не любила серйозних тем і нетерпляче втрутилася до розмови.
- Кінець кінцем це зовсім не цікаво, - вередливо зауважила вона. - Розкажи нам краще, як ваш маршалок заявив королеві, що ви не розпочнете роботи, поки не розподілять посади і крулевщизни.
- О так! Маршалок поставив питання руба. Але про це якось іншим разом, - схопився Грохольський, глянувши на клепсидри40. - Час їхати до сойму. Скажу тільки, що тронне засідання було надзвичайно бурхливе. Король нічого нам не відповів. Посади й крулевщизни не були розподілені. Минув місяць. Тоді, погрозивши зірвати сойм, ми роз'їхалися по домах. Я вже гадав, що справа луснула, тому нічого й не писав панові, але тепер можна вітати пана з успіхом.
Домовляючи, пан Грохольський попрощався з дружиною і шурином, а Анеля, залишившись віч-на-віч з братом, стала розпитувати його про матір. Бжеський сидів у глибокому кріслі і раптом відчув, як він утомився. Машинально відповідав він на запитання, aлe сон хмелив його свідомість, плутав думки і слова. А Анеля нічого не помічала і щебетала, як пташка:
- О, як тут весело у Варшаві! Які казкові бали, маскаради! На масляниці я зовсім закрутилася. У мене був костюм Діани-мисливиці: золотий лук, сагайдак і туніка по коліна. До речі, ти не бачив мого портрета? Це пензель славетного Томаша Делабела, того, що розмалював королівський палац. Княгиня Радзівілл мало не вмерла з заздрощів. Вона гадала, що тільки для неї зрадить він свій жанр баталіста.
Анеля відкинула серпанок з мольберта, де стояв її портрет ще без рами. Бжеський дивився на портрет, розумів, що він дуже вдалий, та втома переважала все.
- Анелю, - проказав він жалісно, - я більше не витримаю... Втомився до смерті. Чи не можна мені відпочити? Я мчав всю ніч, як навіжений.
- Ой бідолахо! - схаменулася Анеля. - Чому ж ти раніш не сказав? Лягай у мене на ліжко, а мені треба до міста.
Але не судилося Бжеському відпочити: тільки почав він роздягатися, як прибігли по нього з королівської канцелярії. Від радісного хвилювання втома розвіялася, як пара. Бадьорий, задоволений і гоноровитий, ніби діставши титул князів Мазовецьких, подався він за посланцем, а за годину вийшов із королівської канцелярії з пергаментом, що перетворював його на власника одного з найбагатіших маєтків Полтавщини.
- "...Йому самому, і синам його, і нащадкам їх з ґрунтами й борами з деревом бортним, з озерами рибними"41, - прошепотів пан Бжеський, уявляючи собі неосяжні ліси і степи, річки й озера своєї маєтності.
І щаслива облудна усмішка примружила його прозорі, трохи опуклі очі й сховалася в пишних вусах, припорошених сивим попелом років.
Віч-на-віч
Народ помалу виходив із церкви і розсипався по майдану барвистими плямами.
Був яскравий сонячний день, кінець квітня. Жадібно всмоктувала земля життєдайне тепло, тяглася до сонця незчисленними голками прорості, ясно-фіалковими гронами бузку, смолистим листом тополь і синюватими стрілками соснових паростків.
Співала земля. Дзюрчали по балках струмки. Гули джмелі струною віолончелі, стрекотали цвіркуни. Дзвеніли комарі кришталевим дзвоном, і лилися з неба блакитним сяйвом співи весняних радісних жайворонків. Трава була соковита, зелена, як смарагд, посипана яскравими жовтками кульбаби. Білокрилими кораблями пливли сліпучо-білі хмари, громадились над обрієм димчастими гірськими кряжами.
Народу зібралося сила, як завжди на проводи. Треба було після панахиди справити, за старовинним поганським звичаєм, поминки на гробках. Але, незважаючи на думки про смерть, обличчя всіх були урочисті й ясні. Квітли на зелені барвисті плахти, вишивані сорочки дівчат і кармазинові жупани козаків з червоноверхими шапками-бирками.
Корж зупинився на паперті, заправив за ліве вухо чорний, як дьоготь, оселедець і, зсунувши брови, дивився в далечінь.
З усіх боків тяглися до нього старці: сліпі, безногі - гугняво лебеділи милостині, а Корж усе придивлявся до чогось гострим і пильним зором степовика, затуляючи очі засмаглою долонею.
Дружина його, Горпина, повільно переступила церковний поріг, обернулася, ще раз перехрестилася на миготливі вогники біля вівтаря і, пригорнувши до себе двомісячне немовля, раптом заквапилася:
- Швидше-но, швидше, Даниле! Ач де вже сонце! Час додому.
- Встигнемо, - флегматично відповів Корж і почав повільно спускатися сходами.
Горпина йшла поруч, роздавала жебракам - кому крашанку, кому шматок проскури - і не дивилась у далечінь. А на дорозі, в сірій хмарі куряви, майоріли барвисті шапки й жупани з вильотами. Селяни помітили вершників і, зацікавлені, спинилися. За тих часів поява чужої людини була не тільки приємною зустріччю: це було єдине джерело новин, і довго на самотніх степових хуторах оповідання приїжджого були темою спогадів і довгих розмов.
- Запорожці, - зауважив хтось.
- Ні, начебто старшина з Канева.
- А мо, й сотник Косило з Лубен?
- А чому ж у них рукави теліпаються за плечима, як у низовиків?
- Тю, дурню! Де ж ти бачив, щоб у запорожців було пір'я на шапках! - посміхнувся Корж, набиваючи люльку.
Швець Омелько довго вдивлявся у вершників, і раптом ахнув і зблід.
- Матінко! Польський пан зі своїми пахолками!
Юрба заворушилася. Поява польського пана могла бути й випадкова, але козаки з власного досвіду знали, що з неї мало не завжди починалися прикрості. Жінки підхопили на руки дітей, а козаки з'юрбилися біля церковного ґанку і, неголосно перемовляючись, спідлоба дивилися на непроханих гостей. Тільки хлопчаки видерлися на старі груші на цвинтарі, і з-за кожної гілки визирали їх цікаві оченята.
- Даниле! Чуєш, Даниле, їдьмо додому! - смикала Горпина Коржа, пригортаючи до себе немовлятко.
Її нервове обличчя відбивало хвилювання і наче важке передчуття.
- Ну, то й їдь до чортів! - обурився Корж. - Чи ж то шаблі в мене немає, або що, дурна бабо?!
Горпина зрозуміла, що краще змовчати. Зітхаючи, відійшла вона набік і пірнула в натовп.
Була це струнка й висока на зріст молодиця років двадцяти п'яти, з глибокими чорними очима під довгими віями і білими, як мигдаль, зубами. Вона ще не зовсім видужала після важких пологів, і її змарнілі, схудлі риси яскравіше відбивали її вразливу, чулу вдачу. Мовчки дивилася вона на вершників, і серце її билося, як зляканий птах.
Пани наближалися швидко. Гамір ущух, і козаки з прихованим недовір'ям дивилися на огрядного пана з сталевими, пукатими очима і пишними вусами.
- Гладкий! Викохався на хлопських сльозах, - із зненавистю прошепотів дід Омелько, несвідомо відступаючи в юрбу, ніби в особі приїжджого виринув його колишній пан, від якого він утік у Дике Поле років із тридцять тому.
Пан Бжеський щільно наблизився до козаків і спритно та міцно збив коня. Кінь підпав на задні ноги, вищиривши жовті зуби. Вуздечка роздирала йому губи, і він ладився стати дибки під залізною рукою свого господаря. Козаки мовчали. А пан, не привітавшись, штрикнув пальцем у Коржа із пихою спитав:
- Де ваш солтис42, або як там його?
- Нема солтиса, - флегматично відповів Корж, зсунувши шапку на потилицю. - Одного чорти в степу на тютюн скурили, а іншого не знайшлося.
Пан Бжеський спалахнув.
- Як відповідаєш пся крев! - гримнув він, наїжджаючи на Коржа.
Але Корж спокійно взяв коня за вуздечку, і кінь мов прикипів до місця.
- Правду кажу: нема в нас солтиса.
- Ну, старшина, або як його?
- Старшина є.
- Поклич його.
- Він тепер у війську Низовому, у поході. Пішли наші пани молодці шарпати береги Анатолії, визволяти бідних невільників, - із смаком відповів Корж.
- Чув - гостро урвав його пан. - Так ось, хай той, хто його заступає, збере громаду вислухати королівську грамоту.
Почувши королівське ім'я, козаки скинули шапки, але пан не відповів на привітання. Він сидів на коні і презирливо оглядав юрбу. Невеличкий почет оточив його, а лякливий Янек Свенціцький, бідний шляхтич, що жив у Бжеського мало не за пахолка, тихо схилився до пана Рогмунда і сполохано зашепотів:
- Ой пане, погана справа! Краще їх не чіпати! Нас жменька, а вони дивляться на нас, як вовки.
- Якщо пан боягуз, як стара кармелітка, хай він сховається до кляштору або вбереться в салоп пані мами та й сидить собі на печі, - відрізав Бжеський, не обертаючись.
Але зрадливий холод пробіг і йому по спині, коли він придивився до козаків. Мовчазні й грізні, як море перед бурею, щільно оточили вони верхівців і спідлоба оглядали худорлявих підпанків. Жінки юрбились осторонь, із жахом чекаючи, що воно буде. І ніхто не слухав старого лірника, який співав біля церкви старовинних псалмів. Дзвеніла, рокотала під пальцями ліра, голос то згасав, то знов здіймався і міцно бринів, а незрячі очі дивилися просто на сонце, радіючи з його тепла, але не бачачи світла.
- Усі тут? - спитав, нарешті, Бжеський.
- Начебто й усі, - відгукнувся дехто з юрби.
Бжеський манірно розкрив скриньку, яку поквапливо подав йому Свенціцький, і вийняв гpaмоту з печаткою на шнурі. І коли ясно-жовтий пepгaмент задрижав на вітрі і забринів різкий металевий голос огрядного пана, козаки знов скинули шапки і стояли мовчки, похнюпивши чубаті голови.
Ми, Зигмунд Третій - з Божої ласки круль польський, великий князь литовський, руський, прусський, жмудський і мазовецький, - викарбовував Бжеський, - ознаймуємо цим вашим листом усіх посполитих і кожного зокрема, кому про це відати належить:
Бив нам чолом шляхетний лицар Рогмунд Бжеський, війська нашого ротмістр, і просив, аби-сьмо ми йому нашу господарську ласку учинили і за вірну службу і геройські подвиги в Московському поході землю по Ворскло від річки Полузори, де вона у Ворскло впадає, пожалували...
Козаки глянули на Бжеського, перезирнулися і знов понурили очі. Бжеський удавав, ніби він не помічає їх прихованої ворожнечі, але жах, як величезна п'явка, ссав його під грудьми.
...у повну власність йому, і синам його, і нащадкам їх зо всіма ґрунтами, пожитками їх і належностями, які та земля, на ім'я Сивера, в собі має, в чому б вони не були, - підкреслив Бжеський, підводячи пальця, - з борами і лісами, з ловами звірячими і гонами бобровими і зо всіма прибутками. І з цього часу врядникам нашим, старостам черкаським, і нікому іншому в тому йому і нащадкам його ніяких препон не чинити.
А за те оний шляхетний пан лицар Рогмунд Бжеський з тими нащадками своїми повинен буде нам і нащадкам нашим, королям польським, службу нашу господарську служити, на що й дали-сьмо йому цей лист, до котрого для твердості і печать нашу привісити єсьмо повеліли.
Бжеський замовк, скрутив грамоту і поклав її в скриньку. Козаки не рухалися.
- Чули? - гримкнув Бжеський, намагаючись опанувати себе.
Але нервовий рух, яким він смикав собі вуса, мимоволі викривав його.
- Оцей пан, - показав він на Свенціцького, - буде тут за управителя. Завтра він запише вас до реманенту разом із худобою і всім, що виявиться. А ви працюйте, як належить хлопам, і покірливо виконуйте його накази. Зрозуміли?
Козаки знов зиркнули на Бжеського, опалюючи його важким від зненависті поглядом, знов перезирнулися і крекнули... Бжеський скажено смикнув поводи. Кінь став дибки, хропучи і гризучи вуздечку. Іскра спалахнула в очах Коржа. Невловимим рухом меча висунувся він наперед і став напроти пана, дивлячись йому просто в зіниці.
- Чому не зрозуміти? Зрозуміли! - відрізав він неквапливо і твердо. - Але вільні козаки хлопами не були і не будуть. Так і запам'ятай! Зачепи нас тільки. Всі підемо геть на Низ або в такі місця, куди ще не наважується панська сила.
І Корж спокійно, але виразно поклав руку на шаблю з розкішним срібним держаком, здобуту минулого року в околицях Царгорода.
- Авжеж! - загули козаки. - Ми не будемо твоїми хлопами.
- Не діждеш!
- Запряжи своїх підпанків та й ори ними землю!
- Не здужають! Сухі, як хорти: самі кістки та шкура.
- А земля не твоя, а наша. Ми її орали, вона нашою кров'ю й потом полита.
- Ми боронили її від татар, і ми її не віддамо!
- Не віддамо! - як грім, покотилося натовпом.
І тяглися козацькі руки до шабель. Шапки зсунулися на потилиці. Очі блищали завзяттям.
Янек Свенціцький знов смикнув Бжеського.
- Пане! Вельможний пане!.. Ради бога... Ці звірі роздеруть нас на шматки.
Пополотнів і Бжеський. Він бачив, що, коли справа дійде до бою, пів сотні дужих козаків порубають його з почтом на капусту. Але треба було рятувати становище.
- Буде так, як наказує наш ясноосвєнцоний пан круль і закони. Я вам прочитав грамоту - і край. Говоріть із паном Свенціцьким. Я не маю часу втручатися до всіх дрібниць, - з пихою кинув він і підострожив коня.
Але козаки не розступилися і стояли нерухомо, як мур, ворожий і загрозливий.
- Де це чувано, щоб козаків обертати на хлопів! - летіли обурені вигуки.
- Ми теж були в Московському поході!..
- Під Кромами!
- Під Смоленськом!
- Під Москвою!
- І тоді нac мали за лицарство, за передмур'я ойчизни.
- Ляхи завжди так: поки їм треба, вклоняються, чоботи лижуть, а потім за собаку мають.
- Гірше!
- У нас теж є королівські грамоти!
- Авжеж! Так і запам'ятай собі, пане, - сміливо й гордовито кинув Корж, тріпнувши оселедцем. - Ми тобі не хлопи!
Горпина похолола з жаху. Насилу проштовхнулася вона до чоловіка і зашепотіла, смикнувши його за плече:
- Даниле, ради бога!.. Час додому! Корови не доєні! Даниле!
- Відчепись! - гнівно обернувся Корж. - Їдь додому, а я залишаюся тут.
Горпина ще раз смикнула Коржа і в ту ж мить відскочила, побачивши, як скажена лють спотворила його риси. Бліда й розгублена, чекала вона, як розв'яжеться справа.
Шляхтичі дрижали, тулилися до Бжеського і щось стиха сичали йому по-польському. Свенціцький непомітно хрестився, прощаючись із життям.
Бжеський знов підострожив коня.
- Розступіться! Дайте дорогу! - гримнув він, наїжджаючи на козаків.
- Пустіть його, панове, - сказав Корж, заспокоївшись. - Хай їде і не забуває твердого козацького слова.
Козаки неохоче розступилися, і пани, видершись з їх кола, пригнулися до сідел і помчали дорогою, шалено підострожуючи коней. Сліпий, тваринний жах гнав їх геть, обливав спини дрижаками й холодним потом.
- Швидше, бо доженемо! - реготали хлопці, виблискуючи білими, як лісові горіхи, зубами.
Тільки не сміявся старий швець Омелько.
- Боже мій, Боже, - шепотів він гірко. - І тут знайшла нас панська сила. Знову потягнуть під батоги, на панщину. Почнеться визиск... Тісно стало на Божому світі! Ой, тісно...
- Мовчали б краще, діду, - спересердя обернувся Корж. - Хто дасть вас кривдити? Руки короткі! Бачите, як тікають.
- Ой, ненадовго, синку. Повернуться вони, заберуть наш степ, як забрали Волинь та Галичину, - зітхнув старий і тоскно захитав головою.
Козаки були стурбовані. Купками юрбилися вони коло церкви і радилися, що робити. Дід Омелько ойкав і запевняв, що треба тікати світ за очі, бо новий пан запише їх до pеманенту, а потім наїдуть судді та підсудки і довідаються про кожного, хто він і звідки, і поженуть їх до колишніх панів.
- Та схаменіться, діду, - палко говорила молодь, - на чорта йому турбуватися за інших панів, коли ми потрібні йому, як криниця в степу.
- Ось побачите!
- Побачимо, тільки не те, що ви гадаєте. Він, певно, запише нас до реманенту, але щоб обернути на власних хлопів.
- Оце справді! Тільки не діжде.
- Тра тікати, - промовив мовчазний коваль Максим, замислено чухаючи волохаті груди.
- Чому? Це ми завжди встигнемо. Мо, ще чорти занесуть його в болото та й утоплять.
- Тю, дурню: чорт чорта не чіпає. Вони між собою куми чи свати.
Але ніхто не всміхнувся на жарт.
- А як же воно буде з землею? Невже віддамо її чортовому панові? Орали, косили і - маєте: наше не наше! Де ж це видано, щоб козакові-нетязі не було де стати і коні попасти, як у піснях співається.
- Та... шкода, що нема старшини. Він знає, що нам, козакам, дано грамоту на землю і вольності. Тільки де вона, тая грамота?
Козаки замовкли, задумалися.
- А я так гадаю, панове, - підвів голову коваль Максим. - Не треба поперед батька в пекло лізти. Почекаємо, побачимо, що і як, і коли буде потреба, є в нас шаблі й рушниці боронити своє.
- Е, ні, з шаблями й рушницями далеко не підеш, загули козаки. - Це тобі не Туреччина.
- Атож!
- А ще краще, - порадив Корж, - дочекатися старшини. Хай він розшукає привілей на нашу землю. Де це чувано, щоб двічі видавати грамоту на один ґрунт!
Порада вподобалася. Погомонівши ще трішки і викуривши люльки, козаки порозходилися.
Корж запріг коня й поїхав додому. Горпина мовчки сиділа позаду, спираючись на полудрабок. Обличчя її змарніло від недавньої тривоги. Очі блукали в далечині, але не помічала вона весняного розквіту степу. Думала вонa про те, що прийшов край їх спокою, що поява пана страшніша від татарського наскоку і сарани, і душа їй скеміла від важкого передчуття.
- Злякалася? - жартливо спитав Корж, обертаючись до дружини. - Нехороше! Козачка повинна бути смілива. Правда, синку? - нахиливсь він до дитини, що відірвалася від материнської груді. - Ач яке маленьке! Чого насупився? Татко оборонить тебе од панів. А виростеш - сам козак будеш.
Дитина мовчки підвела на батька каламутні очі і, зморщившись, наче старезний гриб, заплакала, розкриваючи беззубий ротик. Горпина мовчки почала його заколисувати.
Кінь ішов узькою степовою доріжкою. Навколо квітнув степ, як розкішний килим, затканий усіма барвами веселки. Яскраві тюльпани розсипали навкруги свої вогняні ліхтарики. Гостро пахнули дикі гіацинти і якісь дзвіночки, що квітнуть тільки напровесні. Жагучими пахощами дихала земля, розпалена сонцем. Оглушливо цвірчали коники, дзвеніли жайворонки, і густо й низько гули джмелі.
Дитина спала. Горпина думала про те, що-то чекає діда Омелька, що буде з ним і всіма сиверянами, і коли-не-коли важко зітхала.
Про що думав Корж, він не зміг би відповісти. Але міцно й радісно відчував він своє кремезне тридцятилітнє тіло, повне буйної сили і здоров'я. З насолодою підставляв спину весняному сонцю і щось мугикав крізь зуби, пихкаючи коротенькою люлькою.
- Ай-ай, пане! Зіпсували ви всю справу. Хіба можна так одверто і гостро! - ахкав пробощ Маєвський, хапаючись за голову.
Пан Бжеський допіру розповів йому про зустріч із сиверянами і роздратовано бігав з кутка в куток.
- Тут вам, пане, не Річ Посполита. Ці єретики дикі й уперті, як зубри. Тут, пане, треба бути дипломатом, уміти пристосуватися до всіх обставин, бо інакше не топтатимеш рясту. І, якщо дозволено вжити аналогії з нашою святою церквою, одверту тактику інквізиції тут мусять заступити тонкі заходи отців єзуїтів.
Але Бжеський не міг заспокоїтися.
- Щоб я, я, Рогмунд Бжеський, мусив хитрувати й принижуватися перед якимись хлопами! Пане ксьондз, при всій шанобі до вас, я вважаю, що ваша тактика є злочинний попуст. Ви самі потураєте їх свавіллю. Це така нахабність, така зухвалість... таке... - не міг він підшукати досить міцного слова.
Бжеський роз'ярився. Поводження Коржа і козаків здавалося йому нечуваною образою. Як кожен шляхтич, Бжеський був насичений кастовими забобонами. Люди без гербів і родоводу - не люди, а якась напівхудоба, створена, щоб служити шляхті, працювати на шляхту і бути німим атрибутом її існування.
Кінець безкоштовного уривку. Щоби читати далі, придбайте, будь ласка, повну версію книги.
